МАСАЖИСТКА

З Юлією Денщиковою я познайомилась давно, тільки знайомство це було одностороннє, та й знайомством його не назвеш, Юля співала на сцені, а я слухала її в залі. Було це у Львові. Саме проходив якийсь фестиваль художньої самодіяльності в системі УТОС. Бачити Юлю я не могла, бо, як і вона, незряча. Та уже навіть зі співу відчувалося, що це людина енергійна, експресивна. Голос приємний, гарного тембру. Виявилось, що Юля не лише співає, а й грає на сопілці, на клавішних інструментах. Я почула, як хтось у залі сказав:

− Талановита дівчина.

Познайомитись, по-справжньому, мені з Юлією тоді так і не пощастило, але ця дівчина мене зацікавила, бо я люблю неординарних людей. Отоді я й дізналася, що вона працює масажисткою в Червонограді. Шляхи наші зійшлися значно пізніше, коли Юлю вже іноді називають Юлія Іванівна, та вона все така ж співуча, цікава і легка у спілкуванні.

Ми з вами багато вже чули про незрячих музикантів, поетів, вчителів і навіть великих математиків. А от… Про сліпих масажистів чули? Звичайно ж, чули, а можливо, що й самі користувалися їхніми послугами. Чутливі пальці, натреновані читанням крапкового шрифта. Але того мало, дуже мало. Потрібні ще й знання. Знання анатомії і фізіологи людини, знання самого масажу. А психологи? Адже кожна людина − це індивідум, до кожного потрібен свій підхід, адже від настрою людини, від віри в добрі руки масажиста залежить так багато. А як переконати людину, котра може вперше в житті побачила незрячого, що перед нею − справжній кваліфікований масажист? Важко, звичайно, важко. А треба. Бо без цього не допоможуть і знання. А ще треба добитися того, щоб людина прагнула потрапити саме до тебе, щоб повірила в тебе. Все це змогла Юлія Іванівна Денщикова (тепер Шевчук). Вона живе в Червонограді. Хто не знає того прегарного шахтарського міста? А тепер залишилося запитати у червоноградців: хто не знає масажистку Юлію Іванівну, що працює у поліклініці при Червоноградській центральній міській лікарні. Працює вже 24 роки і, зважте, на одному місці.

− Чи часто ви зараз почуєте від інваліда по зору: «У мене все гаразд». Чи важко було на перших порах? − запитую у Юлії.

− Всяко, звичайно, бувало. Але я відчувала завжди підтримку колег. Особливо ж допомогла мені Ольга Іванівна Лазаревич.

− Чи не вражало людей те, що ви незряча?

− Очевидно, вражало. Але я сама якось намагалася подолати той бар’єр.

Юля живе з люблячими батьками, з чоловіком.

− Всі пенсіонери, − сміється вона, − одна я працююча.

І як же не часто зараз можна почути такий щирий і чистий сміх − сміх без гіркоти.

Чи думала Юля, навчаючись у Львівській школі-інтернаті для сліпих дітей, що стане масажисткою? Мабуть ні. Адміністрація школи ввела в програму курси машинопису і масаж. ДумаЛося: а раптом знадобиться… І, як бачимо, знадобилося. Ще й як!..

У 1975 році Юля закінчила школу. Тоді випускників скеровували працювати на підприємства УТОС. Юлі дали скерування аж у Лубни. Ну як їй було їхати в ті далекі Лубни, одній, коли в Червонограді живуть її батьки? І Юля поїхала в Червоноград, який знала і любила. Спробувала влаштуватися масажисткою. Треба було чекати, поки звільниться місце. Звільнилося воно через два місяці − і Юля приступила до роботи.

Дисципліновану і ретельну в роботі, чуйну і жваву, Юлію Іванівну люблять на роботі, дякують їй і ті, хто хоча б раз відчув на собі лагідні і міцні водночас руки тієї масажистки.

− А якого віку люди до вас найчастіше звертаються?

− Від 14 років і до пенсійного віку, − розповідає Юлія Іванівна.

Надміру скромна. Нема у неї ні похвальби, ні пишнослів’я. Але дізнаюся, що і подяки, і премії колись були.

Працюючий незрячий інвалід −це немало, особливо зараз у ці важкі часи, коли і для зрячих нема роботи. Думайте зрячі і незрячі. Думайте, вчителі наших спецшкіл, думаймо всі разом. А може масаж це і є та чарівна паличка, що нам потрібна. Це зовсім не означає, що відтепер всі незрячі мають неодмінно стати масажистами. Але шукати треба, шукати мусимо.

І хочеться побажати вам, Юліє Іванівно, великого щастя. Хай заходить воно у вашу хату кожного дня в усі пори року.

Тетяна Фролова,

м. Червоноград на Львівщині.

Сім тернових доль Тетяни Фролової

Тетяна Фролова: Тернова доля. Оповідання. − Львів: Видавництво «Край», 2002. − 72 стор.

Імені Тетяни Фролової – львів’янки, народженої на Тернопільщині, ви б марно шукали в літературній чи іншій енциклопедії. Немає його ні в довіднику Спілки письменників України, бо вона й досі не є її членом, хоч на своєму рахунку має вже дванадцять книжечок: п’ять збірок поезій: («Виклик долі», «Повінь», «Солоспів», «Зачерпніть води в долоні», «У вітру на крилі»), три книжечки прози («Слід Сінгалевича», «Стежка від воріт», «Під каштанами») та три книжечки дитячих казок («Казка за казкою», «Крижана дівчинка», «Зимова казка»). Я навмисне вживаю зменшувальний термін «книжечки», бо вони і справді невеличкі за розмірами, тоненькі, щупленькі, але кожна з них набита багатим змістом. Незважаючи на їх ігнорацію офіційною пресою, вони знаходять доріжку до читача і користуються значною популярністю не лише дома, але й за межами України. Перша з них «Виклик долі» витримала два

видання, що у збірок поезії − явище не дуже часте.

Дванадцята книжечка Тетяни Фролової «Тернова доля» містить сім оповідань про важке життя простих людей Західної України під тоталітарним комуністичним режимом. Це не вигадані історії, а правдиві − списані з життя. Авторка у короткому вступі так і пише: «Кожен рядок прози – це мій або чийсь біль, моя або чиясь радість. Пишу просто і доступно, і рада з того, що так пишеться. Бо що з тих слів, коли вони далекі від реалій, коли не проймають, вони людську душу? Хочу, щоб мої твори читали і розуміли. А більше нічого не хочу» (с. 3).

В одному з оповідань авторка виступає навіть під своїм дівочим прізвищем − Тетяна Кноль. А «Долі» Т. Фролової і справді хапають за душу. їх не можна читати без хвилювання і… без сліз в очах… Навіть у чоловіків. За формою вони традиційні. Немає в них вишуканого «модернізму», яким так рясніє сучасна творчість, зокрема молодих письменників. Зате є в них кришталево чиста українська мова (час від часу, оздоблена діалектизмами з її рідної Білозірки) і сучасний український дух. В кожному оповіданні є поезія. По суті це − поеми в прозі.

Я не збираюся робити критичний аналіз останньої книжечки Т.Фролової, бо вірю, що це краще за мене зроблять інші критики. Та щоб читач мав уявлення про характер «Тернової долі», подам короткий зміст кожного оповідання, хоч знаю що кількарядковим сухим змістом аж ніяк не можна передати багатогранність, філософію і поезію окремих творів

«Індус». В цьому оповіданні авторка вивела на Світ Божий безземельного селянина, в якого не було «ні корови, ні коня, ні плуга, ні рала, ні землі». Все його багатство – п’ять качок, з десять курок, працьовита дружина та четверо дітей. Зате були в нього золоті руки, які вміли односельчанам полагодити подерті черевики так, щоб вони виглядали як нові, а попаді пошити такі чоботи, за які б не посоромився навіть найвишуканіший майстер шевського ремесла. За роботу односельці приносили йому скромні харчі, якими він годував сім’ю. Шив він багато та його власні ноги та ноги членів сім’ї зроду не бачили доброго взуття. Коли в селі заснували колгосп, Федір єдиний відмовився вступити в нього (зірвавши «поголовну колективізацію»). За те його «індусом» назвали. Щоб довести владі, що «індус» і без колгоспу може забезпечити сім’ю, він на тиждень заперся в комірці і в неділю вранці приголомшив дружину і дітей шістьома парами чудових чобіт, які всім прийшлі якраз. Наказав: «І щоб всі мені сьогодні в церкві були. Ми ж не безбожники якісь. І я піду. А я що, не господарі?». На здивування дітей, як тато могли такі вправні чоботи пошити без мірки, батько з усмішкою відповів: «Що я ваших ніг не знаю? Надивився вже».

«Ганка». Ганка − шістнадцятирічна сирота, що втратила батьків. Жила в глибоких злиднях, але зразково дбала про чотирьох братів, сестричок та стареньку бабусю. Без любові (та без «своїх» діточок) вона відмовилася виходити заміж, хоч нагода траплялася. Після смерті бабусі, влада насилу забрала від неї дітей і розкидала по різних «детдомах». Ганка з горя завербувалася в Азербайджан і слід по ній пропав. Лише через роки там навідала її сестра і в село принесла вістку, що Ганка вийшла заміж за тамтешнього чоловіка і має двоє дітей. Висновок сестри був однозначний: «Я б там ніколи не жила. У них там свої звичаї, жінка там як рабиня. Ні, таки у нас найкраще».

«Горличка». Щасливе сімейне життя Наталки та Івана припинила війна. З воєнкомнату надійшло повідомлення, що Іван загинувв. Горем прибиту Наталку знасилував п’яний бригадир Микита і вона народила четверту дитину. Після війни виявилось, що Іван живе, але без обидвох ніг. Наталка забрала контуженого орденоносця (нагородженого «іменним пістолетом») із лікарні до себе в село та по правді розповіла йому про знасилування. Іван їй повірив, однак твердо вирішив бездушного винуватця (який признався йому до скоєного злочину) покарати смертю. В останній хвилині Наталка благала чоловіка не чинити новий злочин: «Іване, лебедику, пожалій дітей, не сироти! Чи ще мало сиріт війна наплодила? Пожалій, лебедику! Ой, не вбивай! Лементіли діти, плакала Наталка, під яблунею все ще стояв білий, як полотно, Микита. Іван вже в нього не цілився. Він опустив свій пістолет і дивився на знепритомнілу Марію − дружину Микити».

«Банальна історія». Химка все життя у панів служила: спочатку у польських, потім у радянських, що називали себе «товаришами». В одного з таких «товаришів» до неї почав залицятися приїжджий друг господаря. Вадим Михайлович, бездушний партійний функціонер з району, що приїхав на святкування дня народження його дружини. Наївна Химка щиро повірила його брехні, що він − вдівець і − віддалася йому. Довідавшись, що Химка вагітна, високий партійний функціонер (у якого була дружина і двоє дітей) післав їй на велику суму грошей, але вона від них категорично відмовилась і сина Сергія виховала сама, не виявивши, хто є його батьком. А «батько» допоміг йому дістатися на навчання у Московський університет, де він одружився з росіянкою, став професором і лише після 25-ти років приїхав з 12-річним сином відвідати стареньку матір, яка його весь час чекала. Справді банальна історія, але скільки в ній життєвої правди!

«Тітка Ксенька». Старенька тітка Ксеня, в якої що не слово, то приказка, в селі жила одинока. Ніхто не знав, скільки їй років та всі поважали її за працьовитість, чесність і порядність. Вже в похилому віці вона позитивно відгукнулася на сватання чесного вдівця, якого невістка вигнала з його власної хати. Новому «нареченому» вона розповіла свою біографію так: «Хлопця мого вбили… Бандерівцем був… Там у яру за селом, їх розстріляли. І поховати по-людські не дали. Я, вночі, потай разом з Горпиною пішла туди, знайшла його і поховала. Колись підемо − я покажу тобі, де спить моє дівування… Тужила я довго. Скімлила отут у своїй хаті, як той побитий пес, а потім кричача, наче божевільна. Думала, що й справді з ума зійду… Хотіла руки на себе накласти, та гріха побоялася… Потім взяла себе в руки: треба жити. Отак я живу… Дівкою…».

Кудлай. Героєм цього оповідання є бездомний собака, якого притулила до себе самітня жінка.

«Скажи мені правду». Горда, інтелігентна, гарна й допитлива дівчина Зоня, батько якої загинув у Сибіру, аж ніяк не могла змиритися з дволиким фальшем, який панував навколо неї. Не потрапивши в університет заради «поганого кадрового профілю», вона пішла працювати на завод робітницею, але й там спокою не знайшла. У 70-х роках вийшла заміж за дисидента Василя, який щойно повернувся з Сибіру і в рідному Львові не міг прописатися. За «антирадянську агітацію і пропаганду» Василя ще кілька разів арештували, судили та ув’язнили. Після останнього повернення із в’язниці, він помер у молодому віці, залишивши дружину з двома малими дітьми, які дочекалися заповітних мрій батька й чоловіка Зоні: жовто-блакитного прапора над львівською ратушею.

Оповідання Т. Фролової про п’ять гірких жіночих доль, одну чоловічу й одну собачу, за своїм характером близькі до оповідань Василя Стефаника, з новіших − Євгена Гуцала. Не все в них оригінальне. Є і запозичення. Та ці запозичення не списані, а почуті і перетрансформовані власним досвідом письменниці. Провідною ниткою через всі тягнеться українська національна ідея. Їх герої не скиглять, не плачуть, але борються і в тих найважчих умовах. І виживають.

Кожне з цих оповідань можна було би поширити на роман. Це і справді високохудожні твори, згущені до максимально можливої міри. Авторка намагається втиснути в якомога менші рамки що найбільший зміст, обмірковуючи кожне слово, кожну деталь. Читаючи «тернові долі» її героїв читач має враження, що письменниця з великого роману викреслила все зайве і другорядне, залишивши у творі лише відшліфовані брильянти.

А робить вона це і з суто практичних міркувань, знаючи, що сучасний читач не має часу на читання «товстих» книжок. А їй (на відміну від недавніх радянських часів) за писання ніхто не платить: не те що посторінкового, а жодного гонорару. Всіх 12 книжок вона видала «на громадських засадах», тобто на власні кошти та на кошти, нею (та її чоловіком) знайдених спонсорів.

Працювати над твором їй доводиться куди більше, ніж іншим письменникам, бо Тетяна Фролова від першого року життя − незряча. Свої твори вона пише азбукою Брайля − крапками: кожна літера − кілька випуклих крапок вручну нанесених у залізну рамку. Потім вона ці крапки кінчиками пальців читає, редагує, виправляє, дає на «рецензію» чоловікові Лайошу Молнару (незрячому кобзареві) та незрячим подругам із школи для незрячих, де вона працює вчителькою. Інколи читає їх трьом своїм синам (яких вона зразково виховала і вивела в люди сама без чужої допомоги, а при тому ще заочно університет закінчила), невісткам та онукам. Врахувавши їх зауваження, знов читає, виправляє, редагує. А потім диктує машиністці якій, ясна річ, за переписування треба платити. Дальший етап: шукання спонсорів, редактора, видавництва, друкарні і, накінець, «реалізація готової продукції», тобто продаж книжок. На цьому етапі головне слово має невтомний чоловік Лайош, який не один вірш дружини поклав на музику.

Отже творчий процес 62-річної Тетяни Фролової, яку природа позбавила зору, але нагородила незаперечним талантом, це − справжнє геройство. Її «тернова доля» була поштовхом до опису інших подібних доль.

Микола Мушинка

м. Пряшів, Словаччина