НЕЗРЯЧА, ЯКА БАЧИТЬ КОЛІР
ЖУРНАЛ «ДЗВІН»
Тетяна Фролова: Виклик долі. Поезії. Поетична бібліотека «Літопису Червоної Калини». Львів, 1996. − 64 стор.
«Виклик долі» − перша збірка 55-річної авторки з Тернопільщини, яка втратила зір на другому році життя. У львівській школі-інтернаті для сліпих вона освоїла шрифт Брайля, і свої почуття й переживання почала записувати крапковим алфавітом. «Пролетіли шкільні роки з вечорами, концертами, першим коханням і першими дівочими сльозами», − пише вона в короткому вступному слові. «І дали мені «путівку в життя», тобто направлення на роботу, на підприємство у Львові, де працювали незрячі. Був це щітковий цех. Робили всякі щітки, в тому числі і металеві, дротяні. Руки в мене, на перших порах, були в крові. А пальцями зранку не могла застебнути ґудзики» (с. 4−5). Заочно закінчила філологічний факультет Львівського університету. І досі працює у заочній школі для сліпих у Львові. Вийшла заміж, виховала трьох синів, розлучилася і знов свою долю сполучила з незрячим кобзарем-угорцем Лайошем Молнаром, з яким я недавно познайомився на концерті в селі Медвеже, біля Дрогобича. Він подарував мені збірочку своєї дружини. Незряча поетеса свою передмову закінчує словами: «Пісні і поезія супроводжують мене все моє життя. Співаю, де тільки можу, а вірші пишу, коли тільки хочу. Пишу про те, що болить, або про те, що тішить. А які вони, мої вірші, − судити вам» (с. 5).
70 віршів розподілено до п’ятьох циклів. В поезії Тетяни Фролової основне місце займає лірика, причому інтимна лірика в неї гармонійно переплітається з громадською, в якій вона висловлює любов до батьківщини. Правда, не все у незалежній Україні їй подобається. Справжнім шедевром її поетичної творчості можна вважати вірш «Гіркотою тане в роті шоколад» (с. 9), навіяний роздумами про закордонну гуманітарну допомогу.
В іншому вірші вона з обуренням пише:
Видумують у Верховній все нові закони,
Обривають кому нерви, кому − телефони.
Народ плаче, народ стоне,
Гне народ коліна…
Незалежна, суверення, бідна Україна!…
Твою землю плюндрували, і тепер плюндрують,
Святим іменем Тараса і далі шинкують.
Незалежності святкуєм святу роковину!…
Важко стало заробити вже й на домовину.
Найміцнішою в поетеси є її інтимна лірика, особливо вірші, адресовані дітям. Ось вірш «Яблуко»:
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна й трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
1 бере мій палець дитина,
1 показує: «Ось корінець…»
По голівці глажу я сина
І кажу йому: «Ти молодець!»
…В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу
Та не в силах, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку?
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш
Що усмішка твоя принесе.
Я навмисне процитував цілого вірша, бо вирвати з нього окремі рядки не можна. А такою є вся поезія Тетяни Фролової – подиву гідна, сконцентрована. У її віршах немає зайвих слів. Кожне займає конкретне місце. Так і відчуваєш, що авторка має перед очима сучасну людину, людину кінця 20 століття, заклопотану найрізноманітнішими проблемами, людину, яка постійно кудись поспішає, чогось прагне, щось шукає. Своїми віршами вона ніби приговорюється читачеві: «Зупинись на мить! Таж життя таке прекрасне, а ти його не бачиш!»
Поетеса незряча, однак вона бачить навіть кольори. Найбільше їй подобається синій: «синь ясного неба», «сині очі мого сина», «небоцвіти сині», «сині гори» тощо. Любується вона «білим снігом» узимку, «жовтим листям» восени, «річкою голубою» влітку. Бачить «сад і ліс, і струнку берізку», «явори крислаті», «гіллясті липи», «сумного лелеку», який її «запрошує до батьківського дому», «верби заплетені віттям», «замріяну осінь», «місячну ніч», «скаламутнілу річку», «захмарене небо», «зів’ялі квіти» та багато інших дрібниць, які дуже часто навіть зряча людина не добачає. Вона чує: «солов’їний дзвін», «квилиння вітру», «звук сопілки дивний» і «гучне зозулине ку-ку».
Цілі цикли віршів вона присвятила порам року: весні, літу, осені та зимі. В кожній порі вона відчуває своєрідну поезію.
На багатьох її віршах відчутний вплив української класичної поезії і поетів-шістдесятників, однак вона нікого не наслідує, а йде власним шляхом. Велику вагу вона надає римові.
Поетичний словник Т. Фролової надзвичайно багатий, а її метафори − несподівані й дуже влучні. В поетеси «квітень землю підійма до сонця», «небо до землі хилило зорі», «Вітер цілував і пестив трави», «Ніч дарує смуток і розраду», «Осінь засміялася жовтим листом, потім все перефарбувала і зробила казково-гарним».
Її альтерації інколи перекликуються з шевченківськими:
Йшла вона по травах, йшла вона по росах.
І в дощах купала свої коси.
Без хвилювання не можна читати цикл віршів поетеси про кохання, які становлять останній розділ її збірки – «Пісні мого серця». В них відчувається її біографія, але й біографія її покоління. Тут є і дівочі мрії. і щире кохання, і ревнощі, і зрада, і довге чекання, і дорікання і все, що становить внутрішній світ молодої людини.
Закохана дівчина признається хлопцеві:
Я чекала тебе в самоті…
І хилився замріяний вечір…
Так хотіла, щоб поруч був ти,
Щоб поклав мені реки на плечі.
Та тебе не було…
І м’якими долонями вітер
Освітив мені мокре чоло,
Тихі сльози з очей моїх витер.
До іншої жінки у вірші поетеси кохання приходить вже у зрілому віці і вона, розсудлива й навчена досвідом, боїться його:
У тебе, хлопче золоте волосся,
В тебе квітень, а у мене осінь.
Не тумань же сині небоцвіти
Лиш весною пломеніє квітень.
Та ні, за втраченим коханням лірична героїня не шкодує, хоч часом жаль розриває серце:
Мовчки слухаю пісні
Або з трепетом співаю…
Може боляче мені,
Та тобі не дорікаю.
Мовчки часом край вікна
Милий спогад віганяю.
В двох були, тепер − одна…
Та тобі не дорікаю.
В українську літературу увійшла нова поетеса, поетеса гіркої долі, однак зі щирим серцем, глибокою душею і неабияким поетичним талантом. Хоч вона від раннього дитинства світу Божого не бачила, знає навколишній світ краще за багатьох зрячих людей. Про це свідчить її дебют, за яким напевно послідують дальші збірки.
М. Мушинка