ЖУРНАЛ «ДУКЛЯ»
Після розвалу Радянського Союзу та проголошення самостійності України, наперекір видавничій кризі, виникла явна експлозія поетичних збірок. В переважній більшості йдеться про добру поезію, позбавлену політичного баласту минулих років. Збірка віршів Тетяни Фролової «Повінь» відрізняється від всіх інших хоча б тим, що її автор − 56-річна незряча поетеса, яка дебютувала лише минулого року збіркою «Виклик долі» /рец. «Дукля», 1997, ч. а/.
І нова книжка охоплює вірші та дитячу сценку «Ой, хто, хто Миколая любить». Вірші з різних періодів життя поетеси /ліричного героя/, деякі й тридцятирічної давності. /На жаль, жоден з них не є датований/. Переважає інтимна лірика, але є й задушевні патріотичні вірші про сучасну Україну та її гірку долю. Деякі передруковані з попередньої збірки. Поезія Т. Фролової адресована не якомусь фіктивному читачеві, а сучасним людям, головним чином, українській молоді. Вона проста, так би мовити «традиційна». Майже всі вірші Т. Фролової є біографічними, навіяні власними переживаннями та спогадами. В циклі «Мамині пороги» поетеса згадує на рідну матір, яка, випроваджуючи доньку з дому, подарувала їй хустину. Та пише і про власних синів, які несподівано вилетіли з її материнського гнізда. Дуже вдалими є цикли віршів, адресовані Львову, Одесі /морю/ та Карпатам. На першому місці у віршах збірки «Повінь» − описи природи, з яких зовсім не видно, що поетеса − незряча. Навпаки − пейзажі в неї дуже колоритні. Часто вона відчуває те, чого зрячі не помічають. Вона глибоко співчуває не лише жертвам Чорнобиля, зрадженій дівчині, але й бездомному собаці, перед яким поетеса вибачається за людську байдужість до його долі:
І холод, і голод, і мряка…
Виття переходить у плач…
Пробач мені, любий собако,
Якщо тільки можеш,
Що люди тебе одурили,
За відданість і за любов,
Як бачиш, сповна заплатили…
Здається, сніг мокрий пішов. /Цикл „Чорнобильські маки”/
В інтимних віршах поетеса повертається до своїх перших дівочих кохань, радощів, страждань та розчарувань. Але пише і про свою сучасну запізнілу любов, яка справжнім вулканом несподівано вибухла в її серці. Вона готова свято оберігати це запізніле кохання, але й по-жіночому боротися за нього /»Я нікому тебе не віддам»/.
Тетяна Фролова − всебічно обдарований митець. Цілий ряд своїх віршів вона сама поклала на музику і сама їх співає на сценах різних міст України, включно у столиці Києві. На концертах вона часто виступає разом з чоловіком − незрячим бандуристом Лайошом Молнаром /уродженцем Закарпаття/, з яким познайомилась у 1995 р. І в тому ж році вийшла за нього заміж. Він супроводжує її пісні на бандурі та сам пише мелодії до її віршів. Деякі з них потрапили на його касету «Заспівай мені, бандуристе» /Львів, 1995/. Саме з ініціативи Л. Молнара вийшли друком обидві поетичні збірки його дружини.
Майже одночасно зі збіркою «Повінь» у львівській студії звукозапису «Галвокс» появилася касета «Аеліта» з піснями Тетяни Фролової у її виконанні. Касета охоплює дванадцять пісень / «Чарівниці», «Пісня з Карпат», «Пісня про Львів», «Зустріч» та ін./ в модерному аранжуванні. Тексти пісень долучено до касети окремою збірочкою.
Віримо, що вірші та пісні Тетяни Фролової скоро потраплять і до нас.
Микола Мушинка
ДЗВІН, 2000
П’ЯТА КНИЖКА НЕЗРЯЧОЇ ПИСЬМЕННИЦІ
Слідами Сінгалевича. Спогади про Юрія Даниліва − засновника капели «Карпати». Упорядкувала Тетяна Фролова. В-во «Край». − Львів, 1999. 76 с.
Львівська незряча поетеса Тетяна Фролова увійшла в українську літературу будучи вже бабунею − у 1996 році збіркою оригінальних віршів «Виклик долі», за якою йшли дві наступні поетичні збірки − «Повінь» (1997) та «Солоспів» (1998). Восени 1999 р. у рідній Білозірці на Тернопільщині вона охрестила першу книгу своїх спогадів «Стежка від воріт», 2000 рік зустріла книжечкою спогадів про визначного львівського бандуриста − засновника славної капели «Карпати» Юрія Даниліва (1927−1988).
Крім власних спогадів Т. Фролової про цього, несправедливо забутого бандуриста (які становлять більшу половину книжки), Т. Фролова тут опублікувала спогади його друзів, соратників та учнів: Володимира Дичака, Михайла Барана, Богдана Жеплинського, Марії Сороки-Будник та Олени Кутні. Та й у її власних матеріалах є чимало спогадів членів його капели Адама Потапчука, Омеляна Домчака та Нестара Калиняка. Наскрізно через всі спогади проходить образ диригента й хормейстра Дмитра Котка (1892−1982), який дуже тісно співпрацював з капелою, надаючи їй фахову допомогу. Отже, між обкладинками невеличкої книжечки зібралося добірне товариство, щоб «незлим тихим словом» пом’янути свого незабутнього друга. Нова книжечка Тетяни Фролової (видана, як і попередні, її власним коштом та коштом спонсорів) це − колективний твір людей, закоханих у мистецтво, людей, які створили небуденний портрет свого побратима − надзвичайно рельєфний, яскравий, привабливий і… переконливий. Портрет писаний людьми, які кобзаря-бандуриста добре знали, шанували й любили.
Юрій Данилів був учнем легендарного кобзаря Юрія Сінгалевича (1911−1947) а той, у свою чергу, кобзарське мистецтво вивчив самотужки − за підручником Гната Хоткевича. Ю. Данилів, окрім роботи в капелі, на хліб насущний заробляв фізичною працею у щітковому цеху Українського товариства сліпих у Львові. Там разом з ним довго працювала й упорядниця публікації. У 1953 р. Ю. Данилів заснував при своєму заводі капелу бандуристів, яка з первісних шести членів розрослася до сорока. Капела під його керівництвом здобула чимало перемог. Виступала у Києві, Москві, а на загальноукраїнському змаганні у Одесі − здобула перше місце.
Капела «Карпати» існує й досі, як професіональна, відома в усьому світі. Ім’я її засновника, на жаль, кануло в забуття і Т. Фролова книжкою спогадів вирішила воскресити це ім’я забутого кобзаря, який, не маючи ні спеціальної музичної, ні педагогічної освіти, зумів об’єднати довкола себе гурт незрячих хлопців і на все життя прищепити їм любов до найтиповішого українського музичного інструменту − бандури.
Про свою першу зустріч з мистецтвом Ю. Даниліва Т. Фролова ще й сьогодні, після понад чотирьох десятків років, пише з щирим хвилюванням: «Я вперше почула ансамбль бандуристів, яким керував тоді Юрій Данилів. І щось зі мною сталося: я ніби народилася заново, «згори». Я вперше почула звучання бандури — і воно пройняло мене. Заново народжена, заново охрещена, я подивилася на світ іншими очима і побачила, хоча й була сліпа, щось таке, що залишилося в мені на все життя, стало моєю другою вірою, бо першою вже була віра в Бога».
Пізніше вони стали близькими друзями, Тетяна навіть виступала з його капелою. Деякі пісні вони виконували разом як дует. Незадовго, перед смертю, Юрій став хрещеним батьком її наймолодшого сина Сашка. У спогадах кожного автора рецензованої книжки є чимало побутових деталей, які поглиблюють портрети кобзаря. Особливо вдало окреслені концертні подорожі капели по селах Західної України: бездоріжжя, неопалені клуби, аварії вантажної машини, але й веселі пригоди сліпих бандуристів, концерти яких користувалися великою популярністю, хоч в них обов’язково фігурували «вступні» пісні − про Леніна, партію, щасливе життя… З почуттям гумору й іронії описано людей, що мали стежити за «ідеологічною чистотою» концертів капели. Йдеться в книжці й про гармонійне сімейне життя кобзаря − його любов до донечки Лесі і внучки Христини.
В «Сліді Сінгалевича» як і в попередніх книжках Т. Фролової, чимало емоцій − і тут виявилася її поетична душа. У своїй книжці вона вивела не вигаданого героя, а живу людину, яка, будучи незрячою, бачила світле майбутнє України. Нова книжечка Т. Фролової є не лише художнім твором, але й документом до історії кобзарства України.