Десята книжка незрячої поетеси
Тетяна Фролова: Виклик долі. Поезії. Редактор Ірина Цельняк. Обкладинка Дарії Зав’ялової. Львів. Видавництво «Край», 2002. 116 стор.
Першу збірку поезій «Виклик долі» Тетяна Фролова-Кноль − незряча поетеса із Білозірки на Тернопільщині (1941р. народження), видала будучи матір’ю дорослих синів і бабусею − в 1996 році. За цією ластівкою, немов із рога достатку посипалися дальші її збірки поезій: «Повінь» (1997), «Солоспів» (1998), «Зачерпність води в долоні « (1999); спогади: «Стежка від воріт» (1999), «Слід Сіпгалевича» (1999) та «Під каштанами» (2001); дитячі книжки: «Казка за казкою» (2001) та «Зимова казка» (2002).
Всі ці книжечки авторка видала на власні кошти та скромні пожертви спонсорів. Слід підкреслити, що «мотором» їх видання є чоловік Тані − сліпий угорець Лайош Молнар, уродженець Закарпаття, який настільки полюбив українську пісню й культуру, що став українським кобзарем. В особі удовиці Тетяни, він знайшов не лише кохану дружину, але й інспірацію для власної творчості. Він першим збагнув справжній талант поетеси й познаходив, давно забуті, і ,майже ніким не читані вірші, своєї дружини, писані шрифтом Брайля. Виступаючи з бандурою на численних концертах й оббиваючи пороги різних установ, він зібрав потрібні кошти й видав її першу збірку. Сам він взявся і за розповсюдження книжки, використовуючи для цього спільні концерти (пані Тетяна є чудовою співачкою). Кілька віршів дружини він поклав на музику і залучив їх до власного репертуару та до своєї книжки «Співаю серцем « (Львів, 1999), виданої теж на власні кошти. Збірка поезій «Виклик долі» (незважаючи на її ігнорування офіційною критикою) мала великий успіх. Книжка швидко розійшлася. В 2001 році її було перевидано.
І ось перед нами вже десята книжечка цієї самородної письменниці, яка від першого року життя не бачить світа Божого; свої вірші пише крапками, переписує, виправляє, шліфує, а потім диктує писарці й пускає у світ.
«Ця книжечка моїх поезій, − пише авторка у вступному слові, належить всім, та найперше вона належать Вам, дорогі тернополяни, ланівчани, білозоряни… Ці вірші ностальгія затим, що дороге для кожного, − за дитинством і батьківською хатою, зеленим раєм батьківського садка, запахом маминого хліба… Я хочу, щоб цю книжку читали прості люди, щоб розуміли її і любили, щоб брали з собою в дорогу, щоб в мені пізнавали себе».
Збірка невеличка − 107 поезій (є кілька повторень з попередніх книжок). Тематично вони розподілені до дев’ятьох розділів. Поетеса йде від порога рідної хати, через інтимну та пейзажну лірику до широких громадських тем, які рухають сучасною Україною.
Червоною ниткою через всі розділи проходить тема патріотизму поетеси та її життєрадісність. Незрячими очима вона прекрасно «бачить» не лише навколишній світ, але проникає в душу людини, відкриваючи перед читачем власну душу. Гірка біографія письменниці відома з двох книжок її спогадів. В найновішій збірці «У вітру на крилі» є цілий ряд поетичних «ілюстрацій» до тем, порушених у її спогадах. Це, головним чином, автобіографічні вірші, присвячені батькові, мамі, бабуні, синам, учителям, рідній Білозірці, подругам з дитинства, але й незнайомій партизанці Гафійці, якій під час облави «куля влучила просто в груди і заплакало все село» (с. 13). Своє ставлення до цієї героїні УПА поетеса висловила у заключних рядках вірша:
«Я Гафійку зовсім не знала,
бо була ще занадто мала,
тільки плакала й шкодувала,
що Гафійкою я не була».
Подібним є і зворушливий вірш «Баба Ганна»
…Вишивала словами спогади вона,
як сонце, тиха і ласкава,
Бабуся Ганна, дядина…
Від слів її ясніло в хаті
І промінилося тепло.
Та коли внучка запитала: «А де Ваш син, де ваш Петро?», бабуня насторожилася:
І затремтіла зморшка кожна,
Й сказала, пошепки вона:
− В Канаді. Цить.
Про це не можна…
Бо хто його дитино зна…
В той час була хрущовська «відлига», «перебудова» Горбачова, а може вже незалежна Україна? Внучка до бабусі:
− Бабуньо, ті часи минули, тепер все можна.
А вона:
− Цить! Мовчи!
Ще посипаки не поснули,
ще ходять крадькома вночі…
І оглядалася тривожно:
− Не вір тій погані, не вір.
Бо хто те зна, чи й справді можна?
А знаєш, що таке Сибір?
Бодай не знати… та й замовкла.
Всього-навсього кілька рядків, а який багатий зміст, яка глибока філософія! А такими є всі вірші Тетяни Фролової в розділах «Те що болить, у слово переросло», «Біла зірка», «Шукаю сліди своїх босих ніг», «Присвята» («Моїм синам», «Лайошу Молнару», «Білозірській школі» і навіть «Миколі Мушинці») та інших. В книжці немає «зайвих» віршів. Кожен з них знайде свого адресата. Є тут кілька віршів у прозі, чудові дитячі віршики і навіть «казка для дорослих» − «Пригоди в підводному царстві». Так і відчуваєш, що кожне слово поетеси продумане, вистраждане й адресоване сучасним людям − читачам незалежної України.
Приємною несподіванкою збірки є заключний розділ, дотепно названий «Бувальщини, небилиці та всякі дурниці». Це − жартівливі ліроепічні полотна про подружню невірність: «Микитине кохання», «Як тітка Параска кумів мирила», «Цікавий син».
Певним «звітом» про життєвий доробок поетеси є вірш «Шістдесята весна», в якому є і такі щиросердечні рядки:
За своїх шістдесят
я багатства собі не набула,
а лиш трійко синів,
а лиш двійко малих онучат.
Біль гіркий самоти
я на людях у пісні ховала
і сміялася там,
де від болю хотілось кричать…
Шістдесята весна…
І ніколи вже менше не стане.
Всі ті роки мої, наче зорі у небі висять.
І кажу я собі: «Не сумуй, не журися, Тетяно,
Проспівала в житті ти лиш перші свої шістдесят…»
Як це не дивно, але й у десятій книжці 60-літньої поетеси чистим струмочком л’ється інтимна лірика і то не тільки у віршах ранньої молодості, але й сучасних, зокрема з циклу «Акварелі душі». Поетеса не приховує своїх найщиріших почуттів, звертаючись до свого коханого:
Подивися, це я,
це мене ти шукав стільки років,
і нарешті знайшов.
чи сама я до тебе прийшла.
Не спиняйся, іди −
нам до щастя всього кілька кроків,
це для тебе вночі
квітку папороті я знайшла.
Тетяна Фролова ясною зіркою майорить на небі сучасної української поезії. Вона не плаче, не скиглить над долею України, а з оптимізмом дивиться вперед. Більше того. Ця незряча поетеса наочно заперечила дві неправди, які від частих повторювань стали майже аксіомами: що поезію в Україні не читають і що на видання книжок немає грошей. Якщо поезія промовляє до душ людей, вона знайде дорогу до читача! Про це свідчить перевидання «Виклику долі». А десять книжок її творів, виданих без єдиної копійки державних грошей є запереченням другого твердження. Дивує, однак, що сучасна українська критика цих книжок не помічає і що Тетяна Фролова досі не є членом Спілки письменників України. Дай їй, Боже, щасливу осінь життя, щоб здійснилися всі її плани й сподівання.
Микола Мушинка