МУЖНІСТЬ
Про Дану Білецьку-Закорчемну чула давно. Ми навіть зустрічалися, та близького спілкування не виходило. Знала, що Дана колись вчилася у Львівській школі для сліпих дітей, виховувалася в дуже інтелігентній родині, де ніколи ніхто не підвищував голосу. Розповідали ще: Дана дуже любить куховарити, а особливо випікати. (Зрячі господині дивувалися, як це в неї добре виходить). Вона заміжня, виховує двох донечок… Але не те, зовсім не те спонукало мене про неї написати.
Передусім, мене приваблювало в цій жінці те, що завжди і в усьому покладається лише на себе, сама собі дає раду… Сидимо поряд в її затишній оселі. Розмовляємо щиро, як посестри. Дізнаюсь подробиці непростої, але цікавої біографії. Після інтернату пішла Богдана працювати масажисткою, бо ще на шкільній лаві закінчила спеціальні курси. Хоча й не думала, що стане цей фах її покликанням на все життя. Одночасно вступила заочно до Київського університету на філософський факультет. Здобула вищу освіту, та обставини примусили продовжувати працювати масажисткою. А потім зріднилася з цією професією. Бо бачила результати своєї нелегкої, ой, нелегкої праці.
Так і залишилася Дана, тепер уже Богдана Романівна, масажисткою. 26 років трудиться, зважте, на одному місці.
− А як же університетська освіта? − запитую.
− Вона мені стає у пригоді, − відповідає моя співрозмовниця. − Під час масажу обов’язково спілкуєшся з пацієнтом, і він стає тобі ніби рідним. Тож проймаєшся його бідами, турботами. Прагнеш якось підтримати, щось підказати. Інколи людині треба просто виговоритися.
Запитую про проблеми.
− Підростають доньки, а квартира маленька. Стоїмо на черзі, але… Ось вам перша проблема. Чоловік не працює, бо на підприємстві практично немає роботи − ось проблема друга.
Важко, дуже важко жінці, особливо незрячій, працювати, утримувати родину, виховувати дітей. Та ще старенькому батькові допомогти, бо сам залишився.
− А ви б хотіли, щоб діти успадкували ваш фах?
− Тільки в тому разі, якщо щиро уподобають цю професію. Не люблю, коли в медицину йдуть випадкові люди.
Мова зайшла про медучилище в Генічеську, де готують нині незрячих масажистів.
− То добра справа, − висловила свою думку Богдана Романівна. − Але, на жаль, випускникам − інвалідам по зору важко знайти роботу, бо багато медичних сестер нині перекваліфіковуються саме на масажистів. Було б, звичайно, добре, аби незрячі мали по кілька професій і використовували свої вміння залежно від обставин. Підприємства стоять, тож людям важко не тільки матеріально, але й морально. Особливо молодим. Вони почуваються ніби викинутими за межі суспільства. Мусимо пристосовуватися до нових умов. Важко і складно, та це ще не кінець світу. В кожному з нас заховані якісь резерви і якісь додаткові здібності. Необхідно відкривати їх і цим допомагати самим собі, бо нам ніхто не допоможе.
… Я йшла додому якась піднесена. У мене народжувалась віра в наших людей. І я побажала щастя Даниній гостинній хаті, їй самій і її родині. Вірю, щось має змінитися на краще, коли на світі с такі люди, мужні і впевнені в собі.
Т. ФРОЛОВА
м. Львів