Білозірко моя

 

Від п’янкого повітря хмелію,

Бо дитинство моє тут пройшло.

Передумаю я, перемлію,

Як в’їжджаю у рідне село.

Білозірко моя, Білозірко,

моє рідне, прегарне село.

Було важко тобі, було гірко,

Та кому із нас добре було?

Тут стоїть моя батьківська хата,

Тут родилися мрії ясні…

А які тут вродливі дівчата,

А які тут весілля гучні!

Білозірко, моя Білозірко,

Моє рідне прегарне село!

Було важко нам всім, було гірко.

Дай же, Боже, щоб краще було.

 

 

Добрий день тобі, мій тихий раю.

Світ моїх казок, моїх пісень!

Зустрічі я так давно чекаю.

І нарешті він настав, цей день.

 

Я переступлю твої пороги

(Замість кіс – вінок на голові),

І спочинуть мої босі ноги

На твоїй столоченій траві.

 

Нахилися нижче – любий клене.

Чи за мною ти не сумував?

Що там в листі заховав для мене?

Пісню ще яку не доспівав?

 

Пригорнусь до тебе, моя липо,

Як малу, мене приколиши.

Я з тобою у єдине злита,

Листя шелестить в моїй душі.

 

Чорнобривцем – квіткою затихну

І дитям засну у сповитку…

Незабаром яблука достигнуть

У моїм, у батьківськім садку…

Раю мій, замріяний і чистий,

Хто твої стежки позамітав?

Дощ пішов… Спокійний і врочистий…

Ніби й він мене отут вітав.

 

Мамині яблука

 

Біжи до мами, яблук натряси.

їх стільки там вродило сього року.

І я іду, не стримуючи кроку,

Порушивши незайманість роси.

 

Хоч мами вже немає двадцять літ,

По яблука до мами ходим досі…

Клопочеться в садку у мами осінь

І яблука жбурля мені у слід.

 

Пустунка-осінь… Ти за старшу тут…

Тебе лишила мама у господі…

Дерева тихі сутінки прядуть…

Відлунюють шматки сумних мелодій.

 

 

Не клич мене

 

Кухоль молока і хліба скибку

Ти мені у роси принеси.

І не клич мене до хати швидко –

Я побуду тут серед роси.

 

І на землю, сонцем обігріту,

Стану я босоніж у траву,

Яблуня  жбурне мені півсвіту –

І збагну я, що таки живу.

 

Вітер мене в травах заколише –

І зіллюся з щебетом пташок.

Ти не клич мене – я тут залишусь

І додому не знайду стежок.