У вітру на крилі 2010 рік

Зелені свята

 

Татарським зіллям застелили хату,

і всюди клечання… Зелені свята…

У хаті – цілий ліс – аж терпко в грудях,

нам на добро й на пошанівок людям.

До Бога молитви ми шлем родинно…

Татарське зілля пахне дивно-дивно…

Чому татарське? Хто це може знати?

Вареники на стіл готує мати.

Я все питаю, все про щось питаю –

багато хочу знати й мало знаю.

І по голівці ніжно гладить ненька…

Зелені свята… й я… така маленька…

 

 

Подаруй мені ляльку, Лідо,

шматиняну, звичайну ляльку,

що в садку ти ховала від мами,

маскувавши її у ломаччі.

Де ж це видано, щоб школярка,

що вже вчиться у першому класі,

досі бавилася ляльками!

А тобі так хотілося бавитись.

І ти бавилась собі нишком.

І лежала лялька і книжка,

І ніщо не було тут зайвим.

Подаруй мені, Лідо Андріївно,

шматиняну, звичайну ляльку,

ту з колишнього нашого вчора,

що називали чомусь дитинством…

 

 

Ти плакала, коли палець збила

об гостру каменюку на дорозі.

І капали твої гарячі сльози:

– Я не хотіла, Таню, не хотіла.

І змочений сльозами подорожник

мені до ранки ніжно прикладала.

І у сльозах стурбовано питала:

– Вже не болить? І голос був тривожний.

Мені боліло, але я терпіла,

бо знала, що тобі болить у двічі

мій збитий палець. Камінь на узбіччі

і ти мала, заплакана і мила.

 

 

Тиша

(З нічних етюдів)

 

Пахла тиша яблуневим цвітом

і дзвеніла ранньою весною,

панувала над заснулим світом,

над якоюсь диво-таїною

Вже й чарівники либонь втомились,

діти сплять, і казкарі поснули.

Казка спить. І що то їй наснилось?

Приключки майбутні і минулі.

Кучерявим вербам сниться вітер,

а берізкам білим – зелен-клени…

Пахне тиша яблуневим цвітом

й заглядає у вікно до мене…

 

Літо

 

Вродило літо жита й кукілю,

і блавату того – рви скільки хочеш.

Я теє літо так чомусь люблю.

В блакитнім небі голуб десь туркоче…

 

І півень кукурікає в розлив,

і соняшник сміється на городі,

І гілля гне від ще зелених слив,

І качка лад наводить в своїм роді.

І кличе квочка ще дурних курчат…

І любо так мені у тім куточку.

Ще неодмінно прийде хтось з дівчат…

Чи у стрічках, чи, може, у віночку…

Така пора. Така-то вже пора…

 

Купайло святкувати незабаром…

І бігає босоніж дітвора,

і пахне сонцем і зеленим шалом…

 

Бездомне кошеня прибилося до мене,

чи, може, хтось його у наш підкинув двір.

Тулилося до ніг, таке брудне й нужденне,

Так вірило мені й просилося: “Повір.”

Іди-сюди, киць-киць! – і повела до хати,

і молока йому наляла в черепок,

дивилася на те все й зітхала тихо мати,

і капнула сльоза на чистий фартушок.

– Чого, ви, мамо, – я озвалася до неньки,

заснуло кошеня, згорнувшись у клубок.

І здався світ мені таким малим-маленьким:

нужденне кошеня і повний черепок.

І мама річ вела з тихенька і з спроквола:

– Згадала як, коли, як ти, була мала,

принесла кошеня, таке ж нужденне й кволе

і, як могла, тоді йому допомогла.

У спадок я тобі лишаю скарб єдиний

І знаю, що його успадкувала ти:

нев’янучу любов до кожної билини

і крихітку тепла й людської доброти.

 

Дівчинка стояла і молилась

Серед позолоти образів.

Оченята сумно так дивились

І вбирали урочистий спів.

Дівчинка була така маленька,

А молитва щирою була.

Біля неї – посивіла ненька,

Що її за ручку привела.

То ж від чого у дитини сльози

І про що молились так вони?

Відгриміли вже воєнні грози,

тато ж не вернувся ще з війни.

То було в далекім сорок п’ятім.

Моя пам’ять день цей зберегла.

Я тоді молилася за тата.

Дівчинка мала – то я була.

Тато мій додому повернувся…

Вижив серед горя і невдач,

Лагідно до мене посміхнувся:

“Ти тепер вже, донечко, не плач”.

Я йому нічого не сказала,

Але знали з мамою ми вдвох,

Що молитва наша не пропала,

Що почув молитву нашу Бог.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − fifteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.