БУВАЛЬЩИНИ, НЕБИЛИЦІ ТА ВСЯКІ ДУРНИЦІ

 

Микитине кохання

Цікавий син

Як тітка Параска кумів мирила

Пригода в підводному царстві (Казка для дорослих).

 

Замість передмови

Моя доля – підступна і лукава. З раннього дитинства вона позбавила мене зору. Я – сліпа. Та все ж я на неї дуже нарікати не можу, бо серед всіх прикрощів і бід вона подарувала мені велике щастя – щастя народитися на Тернопіллі, на Лановеччині, у найкращому в світі селі – в Білозірці. І, якщо вже чесно сказати, то дівоче моє прізвище зовсім не Фролова, а Кноль. І зараз в моєму селі живе моя рідня, і нехай чиєсь серце зігріють вірші, що вмістила в собі моя скромна зірочка “У вітру на крилі”.

Ця книжечка моїх поезій належить всім, та найперше належить вона Вам, дорогі тернополяни, ланів чани, білозоряни. Бо чим я ще можу віддячити Вам за Вашу щирість і пісню, перше слово і перші кроки пор хаті, по стежці, по житті? Ці вірші – ностальгія за тим, щ дороге для кожного, – за дитинством і батьківською хатою, зеленим раєм батьківського садка, запахом маминого хліба. Скажете, зайва сентиментальність? Може. Але напийтеся води з рідної криниці, з криниці свого дитинства, а тоді, коли Ви відчуєте її неповторний смак, беріться за мої вірші. І, я впевнена, Ви  зрозумієте їх, і увійдуть вони в Вашу душу, бо саме для душі вони і написані.

Я захищаю право цієї книжки перед незримими напасниками, які, очевидно, таки будуть. Бо хіба любити батьківський поріг – це сентиментальність? Якщо так, то я – за неї.

Я люблю Вас, дорогі мої люди. Люблю свій край, кожну річечку, кожний місточок, кожну травинку і деревинку. Люблю Карпати, люблю вій древній Львів, де тепер живу, де живуть мої діти і мої внуки. Тут я вчилася, любила, зазнала радостей і втрат, тут, зрештою, викохались мої книжки: “Виклик долі”, “Повінь”, “Солоспів”, “Стежка від воріт”, “Слід Сінгалевича”, “Зачерпніть води в долоні”, “Казка за казкою”. Та найріднішим куточком у світі є для мене моя Білозіронька. Коли я приїжджаю сюди, то здається мені, що тут і вітер по-іншому шумить, і дощ іншу пісню співає, і квіти по іншому пахнуть. Вітер, ніби жива істота, лачиться до мене, а дощ нашіптує мені пісні мого дитинства, приспані часом, але не забуті.

Я хочу, щоб цю книжечку читали прості люди, щоб розуміли її і любили, щоб брали з собою в дорогу, щоб в мені впізнавали себе. А ще, якщо судилося мені і моєму скромному літературному доробку не загубитися між сторінками літератури чи історії, то я не втомлюся повторювати, що для того, аби мої книжки побачили світ, спричинився мій чоловік Лайош Мол нар, угорець за національністю, що став українським кобзарем-бандуристом і несе людям українську пісню, а поміж тим не забуває слідкувати за моєю поезією  прозою. А ще – спонсори – люди, що своїми коштами підтримали вихід моїх книжок, не найбагатші, але ті, котрим не байдуже, чи побачить світ поезія і проза однієї сліпої маловідомої письменниці Тетяни Фролової, що на лихо собі ще й пише і хоче, аби її читали. Зустрічайте ж мою книжечку “У вітру на крилі” – мою виплекану дитину, що йде до Вас, дорогі мої люди.

 

У кожної людини є таке місце на землі, звідки починаються її стежки, її життєві дороги. І для кожної людини цей куточок благословенний і святий, як колискова пісня матері, як цілющий доторк її рук. Пям’ятаймо ж про це місце на землі, ходімо до нього  на прощу, бо воно для кожного святе.

 

Тетяна Фролова

 

 

ТЕ, ЩО БОЛИТЬ У СЛОВО ПЕРЕЛЛЮ

 

* * *

Гей, вітре, на крило мене візьми –

і помандруєм вдвох з тобою ми

у те найкраще, у моє село,

де б’є живе сріблисте джерело.

Там щебетом заходяться пташки,

а наосонні гріються грушки,

зозулі щедрі, не шкодують літ,

і я колись там залишила слід.

своїх маленьких босин ноженят…

Було це так давно… дуби стоять…

роса спада на мамині грядки,

а ніч снує зажурені гадки.

Гей, вітре на крило мене візьми,

і помандруєм у дитинство ми,

де моя мама втомлено іде

і все життя когось чекає-жде.

То батька все очікує з війни,

то розлетілись із гнізда сини,

то дочки щось у гості не ідуть,

а внуки… що ж, нехай собі ростуть…

Гей, вітре, наспівай мені пісні,

що батько їх наспівував мені.

Коса дзвеніла, батькова коса,

дерева тут росли під небеса.

Гей, вітре на крило мене візьми,

і не кажи, що постаріли ми,

що вже не наше літо на межі…

Тут, вітре, ми з тобою не чужі.

Я залишила тут свої сліди

і повернулась, втомлена, сюди

як блудна донька… з батьківських могил

нових я хочу зачерпнути сил.

 

ВІТРИ ШОВКОВІ ЛАНОВЕЧЧИНИ

 

Ні, ще не все, не все знівечено

в моїй сплюндрованій землі.

Вітри шовкові Лановеччини

Мене тримають на крилі.

Мені нашіптують історію

моїх дідів, моїх батьків,

і заново мене відтворюють

у чистих пахощах садків.

І я стаю пташиним голосом

в моєму рідному краю,

і небом синім, й стиглим колосом,

і словом матері стаю.

Ні, ще в мені не все знівечено,

ще я заквітну у саду.

Поклич до себе, Лановеччино,

і я на поклик твій прийду.