НА ВІТРАХ
На зелених вітрах і на білих,
на вишневих і на вороних
пропливли мої роки, пробігли,
я й не встигла натішитись з них.
Осідлаю я вітра рудого
й за роками услід поспішу,
та не знаю, чи знайду дорогу,
чи не збочу кудись за межу.
Ой, ти, вітре, не вій серед поля,
дожени вороного коня,
бо на ньому втіка моя доля,
мчить від мене кудись навмання.
На вишневих вітрах мчить кохання,
зупини його, ой, зупини,
і сльозу, і тремтливе зітхання
на часинку мені поверни.
На зелених вітрах легкокрилих
моя молодість лине кудись.
Зупини її, вітрику милий,
хай до мене прийде, як колись…
та рудий зупинився в знемозі:
“Не докличусь і не дожену”.
Не лишай же мене на дорозі,
серед поля, самотню, одну.
Пролетіли літа і пробігли,
лиш відлунюють пісню гаї…
на зелених вітрах і на білих
линуть спогади терпкі мої…
* * *
Мене малу взяла за руку мати
І повела у поле навесні,
Щоб знала я, як пахне рута-м’ята,
Як дихає земля у тишині.
І цвів барвінок, і цвіло там небо,
І жайворова пісня теж цвіла.
Казала мама: “Це усе для тебе”.
І я тоді щасливою була.
Казала мама: “Це – Вкраїна, доню!”
І я, хоч зовсім ще була мала,
Подякувала господу і долі,
Що зроду українкою була.
Вже дві тисячі раз Вифлеємська світилась зоря,
і дві тисячі раз ми сказали: “Христос народився!”
Він на землю прийшов для любові, і щастя, й добра,
дав розп’яти себе і воскрес, і живий нам явився.
Серед зла і пітьми, серед всяких буремних негод
Віфлеємська зоря нам з віків ще і досі зоріє.
Ми благаєм Тебе: порятуй наш стражденний народ,
поможи, Пресвята Богородиця Діво Маріє!
Ми шануєм Тебе, славлять наші Тебе кобзарі,
та у клопотах днів чудеса не завжди помічаєм.
Нам казали батьки, нам співали про те матері,
як спасла Ти колись від погрому Святий наш Почаїв.
Вже дві тисячі літ від Різдва. Помінялись часи,
та не кращає світ, і нам прикро сьогодні від того.
О царице небес, Ти уклінно за нас попроси
Все благого Отця, свого Сина і Духа Святого.
Балада про дзвін
Коли затих дівочий ніжний спів,
коли замовкли всі бентежні речі,
накиньте щось від холоду на плечі
і вийдіть в прохолоду споришів.
Не бійтеся сполохати пітьму,
хай врешті вас пітьма ота боїться.
Скажіть, лишень, признайтеся,
чому у ніч таку і досі вам не спиться.
Ви хочете підслухать таїну,
легенду, а чи правду щиру, може…
Ти тільки не карай нас, милий Боже,
за ту цікавість вічну і земну.
Тепер вклякніть. І помоліться Богу,
І притуліться вухом до землі…
Не чуєте?.. Не чуєте нічого?..
Забудьте біди більші і малі.
І радощі забудьте, і провини.
І заздрощі, свої або чужі.
Прислухайтесь… єством своїм… глибинне
Гудіння чути на земній межі…
В легенду чи повірили тепер ви?..
О… Чуєте?.. Гуде… То дзвонить він…
Що кликав на свята людей до церкви,
Отой великий, той церковний дзвін…
Міняються і прапори, і дати, а він все дзвонить…
в тиху просторінь…
Її ніхто не може розгадати,
оту загадку наших поколінь…
То дзвонить дзвін… колись його таємно
Сховали люди від неситих рук…
То дзвонить дзвін… невсипно і недремно,
Нагадуючи нам про біль розлук.
Про наші муки і про наші рани,
про тих, кому він так і не дзвоний
на день останній чи на час останній…
Та перед ними він не завинив.
Його сховали. У ночі сховали…
І ще два дзвони, менші аніж він…
Всі сови спали, і всі круки спали…
Гуде, гуде отой церковний дзвін…
О, він колись дзвонив… земля тремтіла…
І голос той усе лихе вражав…
Пройшли роки… та дзвонового тіла
не сміла доторкнутися іржа…
мінялися властителі й закони.
Нові часи таки до нас прийшли,
дістали люди знов церковні дзвони,
а от. його … шукали й не знайшли…
Бо повмирали вже старі ті люди,
Що їх ховали потай у ночі…
І б’ється серце дзвонові у груди..
– Я тут! – нечують, хоч і не кричи.
Та він на чатах, день і ніч чатує.
– Пильнуй! І Україну стережи! –
Видзвонює той дзвін… мо, хтось почує,
У кого серце чисте від іржі.
Ще десь живуть і ходять по землі
оті, що Україну розпинали,
ті, що колись хрести з церков здіймали
й з грудей дитячих хрестики малі
зривали нечестивими руками
і кидали на землю ту святу…
Зітерлося, забулося з роками,
простили люди їм провину ту,
бо Бог прощає довготерпеливий…
І дехто з них тепер поклони б’є
І молиться, підступний і брехливий,
й вичікує, щоб взятись за своє.
Та знають те прості і чесні люди,
і з тим вже не сховаєшся ніде:
хто кулаками б’є себе у груди,
у того в грудях пусто – аж гуде.
Що? Соромно? Сховались по кутах
і зорите, підступно і лукаво,
й чекаєте, тамуючи свій страх,
коли то знов настане ваше право.
Скажу я вам, чекаєте дарма:
ніколи ваше право не настане.
Народ мій, що звільнився від ярма,
Ніколи на коліна вже не стане.
І наші синьо-жовті прапори
Ніколи не впадуть під ноги ката.
Держава наша, горда і крилата,
Від Бога народилася, “з гори”.