Вертались на Вкраїну солов’ї
Вертались на Вкраїну солов’ї.
Несли пісні неспівані свої:
В чужім краю співать їм не дано,
А з України так вони давно.
Назимувались на чужій землі –
Тепер летять з весною на крилі.
На Україну, до свого гнізда!
Калина соловейків вигляда.
Чекають їх розвеснені гаї:
Коли вже заспівають солов’ї.
Птахи вже знають, що безмежний світ
І що важкий і довгий переліт.
Вже недалеко. Зовсім близько вже,
Останні сили птаство береже.
Та раптом вітер, непогідь лиха,
Здається, хвиля неба досяга,
І сніговиця, і холодна мла.
Нема вже сили. Крихітку б тепла!..
Перечекати ніде – скрізь вода…
Рятуйте, люди, пісня пропада!
Ось цяточка ледь світиться в імлі.
Це корабель!
І в мить на кораблі
Маленькі грудки, змерзлі, та живі…
Їх тисячі! В завії сніговій!
– Це ж соловейки, хлопці, – хтось гукав,
Хто в пазуху ховав, а хто в рукав.
І в кошики, в що тільки лиш було
Їх набирали і несли в тепло.
Нагодували, відігріли їх,
Найкращих в світі співунів своїх.
Та ось і сонце блиснуло з-за хмар.
І море, мов звільнилося від чар.
Полагідніло, хвилю забавля.
– Одеса, хлопці! Моряки, земля!
Захвилювались соловейки враз.
І капітан дає мерщій наказ:
Пташок пускати і – в щасливу путь!
Без компаса свій шлях вони знайдуть.
Весна буяла квітнули гаї,
Летіли в синім небі солов’ї…
АКВАРЕЛІ ДУШІ
Шістдесята весна
Шістдесята весна…
Це так мало… а може, багато…
Шістдесята весна…
Може, свято це, а може, ні.
Шістдесята весна…
І зоріють мої онучата.
Але все-таки хтось
Про кохання шепоче мені.
Шістдесята весна…
Трохи сумно, а трохи і втішно,
Бо таки дожила,
бо таки доспівала своє.
Любі весни мої,
Безневинні, а іноді й грішні,
Як же дякую вам,
Що у мене Ви все-таки є.
За свої шістдесят
Я багатства собі не надбала,
А лиш трійко синів,
А лиш двійко малих онучат.
Біль гіркий самоти
Я на людях у пісні ховала
і сміялася там,
де від болю хотілось кричать.
Шістдесята весна…
Може, радісно, а може, гірко…
Шістдесята весна…
І позаду вже дні золоті.
Посвіти мені ще,
таємнича оманлива зірко,
може, встигнемо вдвох
щось зробити ще в тому житті.
Шістдесята весна…
Засміюсь, зацвіту, як бувало,
і для себе сама
заспіваю знайомий мотив…
Шістдесята весна…
Це багато? А може це мало?
Ще сплатити борги
встигне той, хто ще їх не сплатив.
Шістдесята весна…
І ніколи вже менше не стане.
Всі ті роки мої, наче зорі у небі висять.
І кажу я собі:
“Не сумуй, не журися, Тетяно,
проспівала в житті
ти лиш перші свої шісдесят.