ОСІННІ НАСПІВИ
Розмова з осінню
Я розмовляла з осінню. Я сказала вже їй, що не напишу більше про неї жодного вірша, жодного рядочка. Досить. Скільки ж можна!
– напишеш, – каже осінь, – бо моя мелодія співзвучна з твоєю поезією. Напишеш, бо ти любиш мене. А ще, скажи, адже найкращі хвилюючі миті в твоєму житті хіба ж не відбуваються восени? Так вже склалося…
– Це правда. Але я вже написала про тебе стільки віршів.
– То й що, що написала? А я кожного разу інша: як, між іншим, і в твоїх віршах… Ось послухай мою нову мелодію. Я її вигадала для тебе. Послухай – і напиши ну ще хоч один вірш про мене.
– Але я найбільше люблю весну, літо, тільки не тебе.
Я й сама не знаю, чому пишуться вірші про осінь.
Осінь сміється і кидає мені в шибку жменю дощу.
– Весна – це не те, і літо – це зовсім інше… А пам’ятаєш себе малою? Як ти ходила по маминому вже прибраному до зими городу і сумувала разом з соняшничинням, з сухим картоплинням, жовтим листям… Пам’ятаєш? Я ще тоді тебе запримітила і подумала: “З тієї дитини таки щось буде…”
– І помилилась. Нічого путнього з мене не вийшло.
– Ну, чому ж?.. Ти – поетеса.
– Ні, я просто жінка, що пише вірші, – сказала я, посміхнулася і сіла писати вірші про осінь, бо й справді люблю її, ніжно, по-своєму, по-жіночому, люблю…
Підкрався вересень до літа.
Поклавши руку на плече,
Сказав тихенько: “Досить грітись,
Пора тобі вже знати честь”.
І, дня відрізавши окраєць,
Воно пішло, і попливло,
І пострибало, наче заєць,
Кудись у поле, за село.
А там були колючі стерні,
Від жнив лишився тільки слід,
І готувався вже напевне,
Пташиний довгий переліт.
І розгорнувши хмар завісу,
Дивилось сонце з-за гори.
Ходила осінь вже по лісу
І холодила вечори.
Знову осінь
В житті буває все не так,
а може й так, але не зовсім…
Це добрий чи поганий знак,
та знову осінь, знову осінь…
Ах, як любила я колись
під дощ осінній сумувати
і мрії ті, що не збулись,
в клубочок спогадів снувати.
І на заплаканім вікні
покірно в’януть хризантеми,
і дощ нашіптує мені
цікаві й нецікаві тееми.
Ти не питай, чому сумна,
чому тобі не розказала,
як я в тій осені одна
колись без тебе раювала.
В житті буває все не так,
а може й так, але не зовсім…
Осінній дощ – то добрий знак.
Чого без нього варта осінь?
Дивилась осінь у вікно,
над жовтим листям чаклувала,
все те, що так було давно,
в клубочок спогадів звивала.
З холодних гілок листя опадало,
сміялась осінь з нашої біди.
І літо відійшло – не попрощалось.
А дощ дзвонив, дзвонив на всі лади.
А білий світ замріяно дивився,
як осінь всі права перебира,
голубливий і ніжний, не смутився –
чекав собі від осені добра.
І я чекала… та, здається, марно…
Дощі розмили всі слова твої.
Дивилась осінь знічено і хмарно,
і сумували втомлено гаї…
Тобі я вслід шептала: “Будь щасливий…”
І шепіт той ніс вітер навздогін.
А ти летів із осінню у вирій
й не міг збагнути, звідки, звідки він.
“Щасливий будь”, – тобі я говорила,
відлунювали ті слова дощем…
А осінь все журилась та й журилась,
тамуючи мій біль, мій тихий щем…
Вже п’ятдесят дев’ята осінь.
В моїм житті сплива, мина.
Та я закохана ще й досі.
У кого? В що? Та хто те зна…
І серце рветься неслухняне
Кудись у вирій за межу.
Тобі я не скажу “коханий”.
Тобі нічого не скажу.
Бо люблять стримано під осінь.
Не так, як в юності хмільній.
А втім… тьмяніє неба просинь,
Ти усміхаєшся мені.
І глухо падають каштани,
Віддаючи свій дар землі,
І осінь підгляда за нами,
Заплутавсь вітер у гіллі…
Стояла осінь
Стояла осінь у святкових шатах,
когось чекала, сум в її очах…
втомилась ліс багрянцем прикрашати,
хотілось відпочити по трудах.
До неї підійшла я і спитала:
невже не пам’ята мене вона?
Безжурно липа гіллям похитала:
мовляв, не зна тебе, либонь, не зна…
Стояла осінь у тривожнім сумі,
прикрила шати золотим плащем,
хилився тихий вечір у задумі,
крізь сито небо сіяло дощем…
Лягав туман, немов серпанок білий…
Зіщулилось від холоду вікно.
Стояла осінь смутком посивілим,
як і колись, як вчора, як давно…