Біла зірка
Моя зірка, мабуть, біла-біла,
Хоч в житті було і терпко, й гірко.
Не даремно ж мене мати народила
У селі, що має назву Білозірка.
Тут пізнала радощі, і щастя,
Почула вперше Великодні дзвони.
І не дарма мені лани широкі сняться,
Бо те село у Лановецькому районі.
В житті своєму я ішла крізь терни,
Хоч поміж ними і цвіло квіт-зілля.
Ой, не даремне, мабуть, не даремне
Мій рідний край – прекрасне Тернопілля.
Чи радощі, чи біди маю стріти,
Чи солодко в душі, чи, може, гірко,
Я знаю, що мені невтомно світить
Моя найкраща в світі біла зірка.
Моє Тернопілля
Поклонюся землі, що зросила мої босі ноги.
Поклонюся землі, бо її я у серці несу,
а ще тихим вітрам, що мене зустрічали з дороги
і, як мати, мені витирали гарячу сльозу.
Знов у пам’яті біль, і матуся співає неначе,
незабутні слова, що вона говорила мені.
Дослухаюся… Хтось під вікном розтривожено плаче.
Це дитинство моє, це полатані роки мої…
Ти до мене прийдеш, синьооке моє Тернопілля,
як колиска моя, яке отая колиска з лози…
Бо без тебе мені ані похорон, ані весілля.
Тернопілля моє, хай тобі і з води, і зроси!
Ти до мене прийдеш із полями своїми й тернами,
із річками своїми і вербами по берегах.
Тут могили батьків, тут сліди мого тата і мами,
тут носила мене моя доля на теплих руках.
Тернопілля моє… Тут моя засвітилася зірка
і горить дотепер, я знаходжу її у імлі…
Тут найкраще село – то зелена моя Білозірка.
Там криниця моя і джерела, що б’ють з-під землі.
На село по вірші
Я на село поїхала по вірші.
Хіба у Львові їх не вистача?
Та тут вони у мене значно гірші,
Немов сорочка не з свого плеча.
Бо я в селі родилася, не в місті,
До себе тягне батьківська земля.
Хоч є у мене що і пити, й їсти,
Та хлібом пахне по дощі рілля.
І материнська пісня розіллється,
То у садку, то десь біля воріт…
В селі живе частинка мого серця,
А друга десь повіялась у світ.
Тому я їду на село по вірші,
Тому у місті їх не вистача.
Та й тут вони у мене значно гірші,
Немов сорочка не з свого плеча.