РОЗМОВА З МУЗОЮ

 

І поклала руку

Муза на плече,

і спитала тихо:

“Що тебе пече?”

Я відповіла їй:

“Знаєш те й сама,

що у ріднім краї радості нема.

Жаль мені маленьких

бідних циганчат,

жаль мені повійниць –

молодих дівчат,

що марнують вроду

і тепло душі,

що зреклися роду

за чужі гроші”.

І дитина плаче

у глухім куті,

сумно ворон кряче

на новім хресті.

Плакати не можна.

Що той плач і сум?

Віддана вельможам

на поталу й глум.

Ніби й не чужинці

в рідному краю,

та щось українців

я не впізнаю.

Зброї я не маю

й хисту, далебі.

чим, же, рідний краю,

помогти тобі?

Є у мене вірші –

чисті ручаї,

добрі ачи гірші,

та зате свої.

Якщо буде треба і

поможе Бог,

їх складем для тебе

з музою удвох.

 

 

 

Гості

І що це діється із нами?

Відгородилися тинами,

І парканами, й мурами –

І ходимо похмурими,

Із перекошеним обличчям.

Нікого в гості вже не кличем.

І кривимось від злості:

“Які там в біса гості!

Як кажуть, є де сісти,

Але нема що їсти!”

Воно і так, але й не так.

У кожного свій, звісно, смак.

Либонь – таки якраз

Згадать колишній час.

Скажіть, чи в кожній хаті

Столи були багаті?

Та частувались, як могли:

З маленьких келишків пили,

А що вже та закуска,

То порося чи гуска

Були не в кожній хаті –

Не всі були багаті.

Та сходилися гості

Без заздрощів і злості:

Хоч бідні, але гідні.

Й чужі були, як рідні.

Було все просто й чинно,

Привітно, та гостинно.

Гостинність нашим краєм

Вважалася звичаєм.

А що ж у нас тепер?

Женився хтось чи вмер,

Мовляв, півсвіта зсуну –

Когось, та “переплюну”.

В сусіда був індик –

У мене буде бик

В куми було гуся –

А в мене порося.

Сьогодні на корні,

А завтра … завтра – ні,

Те “завтра” буде потім.

Загороджуся плотом.

І звідки знати їм,

Що я позавтра з’їм?

Та схаменіться люди.

Хай буде все, як буде.

Чим маю, тим приймаю.

Та щире серце маю.

І чарку з кришталю

Розбийте без жалю.

Картоплі напечіть

І часнику втовчіть.

Й покличте для почину

До себе на гостину

Хоча б мене з дороги.

І я прийду, їй-богу!