* * *

Стою на межі століть,

Як дерево сильне й могутнє.

Вітаю своє майбутнє

Й минулого держу віть.

Мене не зламав бурвій,

Ні грози, ні суховії.

Хоч крона моя сивіє

Та корінь живий, живий!

Якщо ж я колись впаду,

Як прийде пора невблаганна,

Містком чи кладкою стану –

Нехай нащадки пройдуть.

На тисячоліть межі

Стою я несхитно і гордо.

І владним гучним акордом

Вітаю свої рубежі.

 

 

Освятімо

Освятімо ту землю,

що полита козацькою кров’ю,

освятімо ті кості,

що давно почорніли від часу.

Козаки боронили

Україну своєю любов’ю,

про котру ще судилось

написати святому Тарасу.

Освятіть ті могили,

що насіяні в нашім Роздоллі,

освятіть ті могили,

що давно трактори роззорали.

Там лежать наші хлопці,

що хотіли і слави, і волі,

тут лежать козаченки

ті, що землю свою захищали.

Козаки не казали

Слів багато, пустих і нещирих,

А життя не жаліли,

не жаліли ворожої крові.

І вставали до бою,

щоб нащадки жили собі в мирі,

щоб зерно засівали

і плекали людей у любові.

Освятіть ті могили,

бо не все нам історія спише.

Хто забув своїх предків,

Той забутий онуками буде.

Хай сьогоднішня мати

у спокої дитину колише,

ну, а той хто в колисці,

хай колись і про нас не забуде.

Закодована пам’ять…

А у ній – зачароване коло.

І ніхто не посміє

ні на крок відступити від неї.

Хай ніхто нам не скаже,

ніби нас не було тут ніколи.

Ми були, є і будем,

доки сонце у синьому небі.

Освятім свої душі,

Хай не стануть вони пустирями.

Освятім свою пам’ять,

не робімо із неї руїну.

Хай історію пишуть

Літописці разом з кобзарями

і прославлять навіки

не закуту ніким Україну

 

Гафійка

Розпустивши по плечах коси,

вона бігла через село.

Криті порохом ноги босі,

а навколо усе цвіло.

Хтось-то бачив ту горду юнку:

Рятувала пісні свої,

Та ніде не було рятунку –

смерть чигала на вроду її.

Куля влучила просто в груди.

І заплакало все село.

Говорили пошепки люди,

що в Гафійки батьків не було.

Сиротою росла в безталанні,

Та любов у серці лягла

та, що перша бува й остання,

за котру і під кулі пішла.

І не знала, що таке слава

В молоденькі роки свої.

Може, то була просто облава,

може, виказав хтось її…

я Гафійку зовсім не знала,

бо була ще занадто мала,

тільки плакала і шкодувала,

що Гафійкою я не була.

 

 

Баба Ганна

Вона була така старенька,

їй вже було під сотню літ.

і розповідь її тихенька

не піднімалася в зеніт.

Стелилась тихо над землею,

Як сон, як трави, як меди…

І пахли хлібом і ріллею

маленькі бабині сліди.

Все про панів, про їх забави,

і про вовків, і про ліси.

Які колись високі трави

росли в степах не для краси,

а для рятунку. Вишивала

словами спогади вона,

як сонце, тиха і ласкава,

бабуся Ганна, дядина.

І слухали ту тиху мову,

докупки збившись, ми, малі,

як материнську колискову,

як шепіт рідної землі.

Вона ж листочком шурхотіла:

– Гай-гай, які були дива…

Казала все, про що хотіла,

і не тьмяніла голова.

Від слів її ясніло в хаті

І промінилося тепло.

І хтось насмілився спитати:

– А де Ваш син? Де Ваш Петро?

І затремтіла зморшка кожна,

й сказала пошепки вона:

– В Канаді. Цить. Про те не можна…

Бо хто його, дитино, зна…

– Бабуню, ті часи минули,

тепер все можна. – Цить! Мовчи!

Ще посіпаки не поснули,

ще ходять крадькома вночі…

І оглядалася тривожно:

– не вір тій погані, не вір.

Бо хто те зна, чи й справді можна?

А знаєш, що таке Сибір?

Бодай не знати … та й замовкла.

Задумалась про щось вона…

Була маленька і пожовкла,

бабуся Ганна, дядина.

І вже її давно немає,

сумна хатина дожива,

і десь у світі не вгасає

її молитва і слова.

 

 

Пустки.

(сумний спогад)

В моїй Білозірці сивіли хати,

і сліз не втирали заплакані вікна.

“Невже сумувати судилося вік нам?

Невже їм ніколи сюди не прийти?

Господарям нашим, що нас полишали

й кудись подалися в незнані краї,

понесли натомлені душі свої,

веселі пісні й тихі сльози печалі…

І десь доживають старечого віку

без нас, без домівок, без рідних людей… ”

Пустують хати… І зажуру велику

ховають у присмерку темних сіней.

І хоч ті хати не були на помості,

та все ж пам’ятають вони, як колись

на свята приходили прибрані гості

і щирі й поважні розмови лились.

А в будні кипіла селянська робота,

і вчило уроки дівчатко худе…

Хитнулися двері і рипнули: “Хто там?”

Немає нікого… лиш вітер гуде…