ЯК ТІТКА ПАРАСКА КУМІВ МИРИЛА.

То був гумор, скажу я вам,

гумор і сатира,

як літала по повітці

кумова сокира.

Я стояла за дверима

й лопала від сміху:

де побачити ще можна

отаку потіху?

Кум був трохи перебрав

Учора на Ганни,

тому настрій був у кума

вранці препоганий.

Голова йому боліла,

аж дух забиває.

Може, дехто з вас те знає,

як воно буває…

Тут до кума завітала

сусідка Ликера,

нічогенька молодичка,

з півтора центнера.

Рум’яненька, при параді,

у новій запасці,

по повітці походжає,

як принцеса в казці.

Посміхається любенько

і дивиться ласо

на Трохима, як буває,

кішечка на м’ясо.

Від такого дива в кума

щелепи  звело.

– Що це з вами голубчику,

учора було?

Чи ви трохи перепили?

Чи зовсім здуріли?..

Пам’ятаєте, що вчора

мені говорили?

– Що морочиш мене зранку

тими балачками?

Краще дай горілки склянку.

щоб дійшов до тями.

Бо моя забрала гроші

й сховала у скриню.

То вже гарну та хорошу

маю господиню.

Байка їй, що чоловік

мучиться з похмілля.

– Ото, – каже, – і не пий

те погане зілля.

– Умру, – кажу, – отоді

будеш голосити.

– Вмирай, – каже, – тоді може

врешті кинеш пити.

Ликерочко, голубонько,

Принеси чарчину,

Якщо маєш, бо їй-Богу

Тут-таки загину.

Тільки курява знялася –

біжить молодиця,

аж на вітрі замаяла

запаска й спідниця.

А я стою, аж незручно.

Та вже хочу знати,

як Ликера мого кума

буде рятувати.

А ще, правду вам сказати,

дуже знати хочу,

що він їй таке казав

на п’янії очі.

Дивлюсь – біжить вже б то здому,

хова під запаску.

Отак хоче запобігти

у Трохима ласку.

Ну і пройда та Ликера!

Теж таки кума!

Чи на тебе не холера?

Чи правцю нема?

Я швиденько до Федори:

така, мовляв, справа.

Ходи, мовляв, подивимось,

бо й сама цікава.

Приспішую, бо між ними

йдеться до гріха.

Наче блискавка, Федора,

грізна та лиха.

Ще й копистку прихопила

на всякий случай.

Ти вже мені, любий куме,

за те вибачай.

Не могла ж я допустити,

щоб вчинився глум.

І Трохима трохи шкода,

Бо ж таки мій кум.

Прибігаєм, захекані,

заглядаєм в шпарку –

а Ликера Трохимові

наливає чарку.

– Пий, голубчику, бо б’є,

напевно, у скроні.

І закусувать дає

огірки солоні.

– От спасибі, врятувала!

Відлягло одразу.

Що я вчора там патякав?

Може, чим образив?

То вже вибач, будь ласкава;

п’яний – що дурний…

Там у пляшці щось зосталось –

ще мені налий.

Випив іще. – Полегшало.

Бо думав, що згину.

Тепер піду трохи ляжу,

на якусь годину.

– А як же я? – запишалась,

наче дівка в церкві.

А Федора аж труситься:

Видно, здають нерви.

Кулаком штовхаю в спину:

– Встигнеш, почекай.

Зіпсуєш усю малину.

а цікаво ж вкрай.

Якось її вгамувала.

Далі стоїмо.

І Ликерин кусень сала

поглядом їмо.

– Ви казали, що випили

з великого горя,

бо у Вас не та дружина,

не я, а Федора.

А ще мене називали

своєю жоною.

Обіцяли розлучитись

й женитись зо мною.

Від слів таких у Трохима

скругліли зіниці.

– Невже міг я говорити

отакі дурниці?

– То Ви мене надурили,

бідну молодицю?

Обіцяли, говорили,

А тепер – дурниці!

– Йдити собі, молодице,

під три околоти!

Мало чого п’яний дурень

може намолоти!

Та щоб я свою Федору

проміняв на кого?

Вона в мене, правда, жінка

норову крутого.

Але ж зате господиня

і другим не рівня.

А як вдягнеться у свято –

наче королівна.

– Ах, ти, алкаш! Ах, п’яндило!

Як просив налити, то мене, дурну Ликеру,

можна й похвалити!

Похмелився, полегшало –

То можна й до жінки!

А щоб тобі сто болячок,

у саму печінку!

Вчора  про свою Федору

Ти не те казав.

Ти мене збезчестив вчора,

майже згвалтував.

Я з тобою, голубчику,

чикатись не буду,

а заяву накатаю –

та й подам до суду.

Ти ж обіцяв женитися.

Женись, бісів сину!

А що, коли я від тебе

матиму дитину?

– Вгомонися, молодице!

Ти либонь забула,

що тобі вже п’ятдесятка

давненько минула.

Та ж ти добре пам’ятаєш,

Як ми за те пили

і тобі у подарунок

килима купили.

– Ото було б що згадувать!

Я пак і забула!

Як би міль його не з’їла,

я б тобі вернула.

Подавися тим килимом!

Нехай тобі трястя!

Нехай тебе чорти візьмуть –

стільки б було щастя.

Він мені роки рахує!

Ой, Боже! Ой, люди!

Порахуй Федорі зуби –

може, більше буде.

Тут Федора не втерпіла,

влетіла в повітку

і вхопила за кучері

гарненьку сусідку.

І кописткою по плечах!

І по чім попало:

– Ото тобі за горілку!

А то ще й за сало!

Як почали по повітці

Танець танцювати.

Стоїть Трохим і не знає,

кого рятувати.

У руках тримав сокиру,

думав щось робити,

а тут баби прискочили

та й ну його бити.

Згуртувалися обидві

у велику силу

та й напали на Трохима

і з фронту, і з тилу.

Спересердя він сокиру

Жбурнув у куток,

тим до смерті наполохав

він обох жінок.

А я саме у повітку

увійти хотіла

та й бачила, як кумова

сокира летіла.

Вичекала я хвилинку

і таки заходжу:

може ж якось я кумів

помирити зможу.

Стоять усі розгублені,

я, мов шизонута:

– Добридень Вам, помагай біг!

Добре, що Ви тута.

Посміхаюсь дурнувато

ніби без причини.

– Я хотіла запросити

Вас на іменини.

– Іменини? Які-бо то?

Всі разом зітхнули.

– А святої Параскеви?

Хіба ж Ви не чули?

Всі по хатах розійшлися

у добру годину,

а я пішла готувати

для кумів гостину.

То нічого, що Параски

аж через півроку.

Зате кумів помирити

вдалося, нівроку.