ЯК ТІТКА ПАРАСКА КУМІВ МИРИЛА.
То був гумор, скажу я вам,
гумор і сатира,
як літала по повітці
кумова сокира.
Я стояла за дверима
й лопала від сміху:
де побачити ще можна
отаку потіху?
Кум був трохи перебрав
Учора на Ганни,
тому настрій був у кума
вранці препоганий.
Голова йому боліла,
аж дух забиває.
Може, дехто з вас те знає,
як воно буває…
Тут до кума завітала
сусідка Ликера,
нічогенька молодичка,
з півтора центнера.
Рум’яненька, при параді,
у новій запасці,
по повітці походжає,
як принцеса в казці.
Посміхається любенько
і дивиться ласо
на Трохима, як буває,
кішечка на м’ясо.
Від такого дива в кума
щелепи звело.
– Що це з вами голубчику,
учора було?
Чи ви трохи перепили?
Чи зовсім здуріли?..
Пам’ятаєте, що вчора
мені говорили?
– Що морочиш мене зранку
тими балачками?
Краще дай горілки склянку.
щоб дійшов до тями.
Бо моя забрала гроші
й сховала у скриню.
То вже гарну та хорошу
маю господиню.
Байка їй, що чоловік
мучиться з похмілля.
– Ото, – каже, – і не пий
те погане зілля.
– Умру, – кажу, – отоді
будеш голосити.
– Вмирай, – каже, – тоді може
врешті кинеш пити.
Ликерочко, голубонько,
Принеси чарчину,
Якщо маєш, бо їй-Богу
Тут-таки загину.
Тільки курява знялася –
біжить молодиця,
аж на вітрі замаяла
запаска й спідниця.
А я стою, аж незручно.
Та вже хочу знати,
як Ликера мого кума
буде рятувати.
А ще, правду вам сказати,
дуже знати хочу,
що він їй таке казав
на п’янії очі.
Дивлюсь – біжить вже б то здому,
хова під запаску.
Отак хоче запобігти
у Трохима ласку.
Ну і пройда та Ликера!
Теж таки кума!
Чи на тебе не холера?
Чи правцю нема?
Я швиденько до Федори:
така, мовляв, справа.
Ходи, мовляв, подивимось,
бо й сама цікава.
Приспішую, бо між ними
йдеться до гріха.
Наче блискавка, Федора,
грізна та лиха.
Ще й копистку прихопила
на всякий случай.
Ти вже мені, любий куме,
за те вибачай.
Не могла ж я допустити,
щоб вчинився глум.
І Трохима трохи шкода,
Бо ж таки мій кум.
Прибігаєм, захекані,
заглядаєм в шпарку –
а Ликера Трохимові
наливає чарку.
– Пий, голубчику, бо б’є,
напевно, у скроні.
І закусувать дає
огірки солоні.
– От спасибі, врятувала!
Відлягло одразу.
Що я вчора там патякав?
Може, чим образив?
То вже вибач, будь ласкава;
п’яний – що дурний…
Там у пляшці щось зосталось –
ще мені налий.
Випив іще. – Полегшало.
Бо думав, що згину.
Тепер піду трохи ляжу,
на якусь годину.
– А як же я? – запишалась,
наче дівка в церкві.
А Федора аж труситься:
Видно, здають нерви.
Кулаком штовхаю в спину:
– Встигнеш, почекай.
Зіпсуєш усю малину.
а цікаво ж вкрай.
Якось її вгамувала.
Далі стоїмо.
І Ликерин кусень сала
поглядом їмо.
– Ви казали, що випили
з великого горя,
бо у Вас не та дружина,
не я, а Федора.
А ще мене називали
своєю жоною.
Обіцяли розлучитись
й женитись зо мною.
Від слів таких у Трохима
скругліли зіниці.
– Невже міг я говорити
отакі дурниці?
– То Ви мене надурили,
бідну молодицю?
Обіцяли, говорили,
А тепер – дурниці!
– Йдити собі, молодице,
під три околоти!
Мало чого п’яний дурень
може намолоти!
Та щоб я свою Федору
проміняв на кого?
Вона в мене, правда, жінка
норову крутого.
Але ж зате господиня
і другим не рівня.
А як вдягнеться у свято –
наче королівна.
– Ах, ти, алкаш! Ах, п’яндило!
Як просив налити, то мене, дурну Ликеру,
можна й похвалити!
Похмелився, полегшало –
То можна й до жінки!
А щоб тобі сто болячок,
у саму печінку!
Вчора про свою Федору
Ти не те казав.
Ти мене збезчестив вчора,
майже згвалтував.
Я з тобою, голубчику,
чикатись не буду,
а заяву накатаю –
та й подам до суду.
Ти ж обіцяв женитися.
Женись, бісів сину!
А що, коли я від тебе
матиму дитину?
– Вгомонися, молодице!
Ти либонь забула,
що тобі вже п’ятдесятка
давненько минула.
Та ж ти добре пам’ятаєш,
Як ми за те пили
і тобі у подарунок
килима купили.
– Ото було б що згадувать!
Я пак і забула!
Як би міль його не з’їла,
я б тобі вернула.
Подавися тим килимом!
Нехай тобі трястя!
Нехай тебе чорти візьмуть –
стільки б було щастя.
Він мені роки рахує!
Ой, Боже! Ой, люди!
Порахуй Федорі зуби –
може, більше буде.
Тут Федора не втерпіла,
влетіла в повітку
і вхопила за кучері
гарненьку сусідку.
І кописткою по плечах!
І по чім попало:
– Ото тобі за горілку!
А то ще й за сало!
Як почали по повітці
Танець танцювати.
Стоїть Трохим і не знає,
кого рятувати.
У руках тримав сокиру,
думав щось робити,
а тут баби прискочили
та й ну його бити.
Згуртувалися обидві
у велику силу
та й напали на Трохима
і з фронту, і з тилу.
Спересердя він сокиру
Жбурнув у куток,
тим до смерті наполохав
він обох жінок.
А я саме у повітку
увійти хотіла
та й бачила, як кумова
сокира летіла.
Вичекала я хвилинку
і таки заходжу:
може ж якось я кумів
помирити зможу.
Стоять усі розгублені,
я, мов шизонута:
– Добридень Вам, помагай біг!
Добре, що Ви тута.
Посміхаюсь дурнувато
ніби без причини.
– Я хотіла запросити
Вас на іменини.
– Іменини? Які-бо то?
Всі разом зітхнули.
– А святої Параскеви?
Хіба ж Ви не чули?
Всі по хатах розійшлися
у добру годину,
а я пішла готувати
для кумів гостину.
То нічого, що Параски
аж через півроку.
Зате кумів помирити
вдалося, нівроку.