***

Відкрилось серце для добра,

а в нього кинули камінням.

Дощем неприспаним осіннім

тихенько плакала жура.

 

І в’яли мовчки на вікні

самотні безневинні квіти,

і в тім широкім білім світі

було незатишно мені.

 

Та раптом у шибку постукала пісня,

ввірвалася в хату, непрохана, пізня,

ввірвалася джерельцем чи вітром весняним,

неначе сказав хтось: “Добридень, кохана!”

 

“Добридень, кохана! Я буду з тобою,

тебе порятую від смутку та болю,

присплю твоє горе і серце зігрію,

тобі подарую окрилену мрію”.

 

Даруйте коханим розраду і пісню.

Не пізно, не пізно, ніколи не пізно.

Щоб Вам було добре і в серці, і в домі,

прийміть нашу пісню на щастя і спомин.

 

 

Не свари мене, мамо

Не свари мене, мамо, що пізно приходжу.

То мене не пускає сусід наш Василь.

Я його не любити, матусю, не можу,

і від нього піти нестає в мене сил.

 

Він стоїть біля мене, високий і гарний,

і говорить щемкі та солодкі слова…

Я хотіла не вийти до нього та марно:

я любитиму, мамо, допоки жива.

 

А коли ми учора обоє стояли,

він сказав, що до мене зашле старостів.

Я матусю, нічого йому не сказала,

тільки серце співало весільний мотив.

 

Не свари мене, мамо, що пізно приходжу –

ти колись і сама десь стояла отак,

коли тата мого виглядала у рожах.

А Василь, як наш тато, справдешній козак.

 

 

Ой, на горі дуб зелений

(за мотивами народних пісень)

Ой, на горі дуб зелений,

а в степу – козак ранений,

лежить, кров’ю ізтікає

та з коником розмовляє:

“Ой, ти, коню-кониченьку,

знайди тую криниченьку,

де дівчина воду пила,

відеречко утопила.

А як вийде вона з хати

відеречко діставати,

то заіржи, коню, в тузі –

хай заплаче трава в лузі.

Хай почує моя ненька,

моя сестра молоденька,

а ще в лузі калинонька,

а ще тая дівчинонька.

Нехай піде, мене збудить,

поховає та й забуде,

сама собі

заміж вийде,

а на мені трава зійде”.

Ой, на дубі голуб гуде –

долиною дівча іде.

Дівча іде, гірко плаче:

“Де ж ти, де ж ти, мій козаче?”

 

 

Таємниця

Таємниця у мене була,

хоч і знало її півсела:

я закохана в тебе, Андрію,

ти приходиш в мій сон в мою мрію.

А якби ти посватав мене,

я б тобі рушники подала.

Таємницю підслухав мою

вітерець, що блукав у гаю.

І мені посміхнулася річка,

і кивнула привітно смерічка,

спів пташиний гучніше лунав,

ти один таємниці не знав.

Тільки сором про це говорить.

Хай у полум’ї серце згорить.

Подивися на мене, Андрію,

своїм поглядом в стужу зігрію.

Я чекаю тебе, так і знай,

восени старостів засилай.

З наших помислів і з наших снів

я народжу тобі двох синів –

двох соколів, струнких і високих,

і таких, як і ти, яснооких.

А коли буде ласка твоя,

ще і донечку, гарну, як я.

 

 

Інопланетянка

Тетянка-інопланетянка –

чомусь мене так прозивали.

Я прокидалася щоранку –

і в мене крила виростали.

І так хотілося злетіти,

та не зліталось… Жаль… не вмію.

Бо мало тільки лиш хотіти –

ще треба здійснювати мрію.

І сни я бачила космічні,

сни про минуле і прийдешнє,

і неземні такі й незвичні…

Я, може, й справді нетутешня?..

Тетянка-інопланетянка…

Дражнились хлопці – от морока!

Літала в космосі до ранку

і засинала на уроках.

І фантастичні аргонавти

мене чекали десь на Марсі…

І я не чула, що казав ти,

і я не чула, як сміявся.

Та час минав. Я підростала –

і сни розвіялись космічні,

уже й літати перестала.

Була земна і прозаїчна.

А ти дивився якось сумно

й чогось чекав. Чого – не знаю.

Мене, статечну і розумну,

ти не сприймав у цьому краю.

Щось не збулось… Щось не здійснилось…

Вже відцвіла моя веснянка…

Тобі ж дівча химерне снилось –

Тетянка-інопланетянка…