Сутеніло…

Сутеніло… я ішла додому.

Десь за плотом гавкав пес чужий.

Я не говорила ще нікому,

що від вчора ти уже нічий.

Посміхаюсь: все, мовляв, в порядку.

Ти мене побачив – і зітхнув.

Хусточку, даровану на згадку,

ти мені ще вчора повернув,

бо і справді,  нащо сентименти?

Розійшлись – і спалено мости.

Скільки в тебе сховано імен тих!

Скільки їх назвеш із кимось ти!

Імена гортатимеш і долі –

і не заболить, не запече.

Сутеніло… втомлена від болю,

йшла додому від твоїх очей…

 

 

Розцвітає вишня

у чужім саду.

Молода і пишна,

я до тебе йду,

тільки вишня знає,

що любов мина:

листя опадає –

й настає зима.

Ти і не спитаєш,

чом в очах сльоза.

Ти й не пам’ятаєш,

що тоді казав.

Десь лунає в горах

все, що ти співав…

Де стояли вчора,

вітер сумував.

Пролетіли роки

та й іще пройдуть…

Спогади мов роси,

на траву впадуть.

Тільки ти, коханий,

їх не підійми,

бо це цвіт весняний

посеред зими…

 

 

***

Квітували у полі жита,

дозрівало закохане літо,

і зажурено мліли літа,

польові обминаючи квіти.

Я спитала у літа, чому

В’яне квіт од нестрпної спеки,

чи дощі не підвладні йому,

чи хмарки, мов у вирій лелеки,

полетіли в незнані краї

і всю воду з собою забрали.

Засмутились від спеки гаї,

і дзюрчати струмки перестали.

Літо зойкнуло: – хочеш дощу?

І громи розіслало по небу

й засміялося:  – пий до схочу.

Це для тебе той дощ, це для тебе!

І розкрила всі квіти земля,

пила воду, мов дивнії чари,

і сміялося сонце з даля

з-за великої темної хмари.

 

 

Дві зажури

Колись у безхмарній зажурі

ім’я твоє винирне раптом.

І я засміюсь і заплачу,

і я закричу й заспіваю

у розпачі і безнадії,

в любові і терпкій знемозі.

А потім зітхну у чеканні

і тихо скажу своїй долі:

“Спасибі тобі, моя доле,

що спогад мені залишила,

що серце дала мені ніжне,

що знала я муки кохання…”

Колись у своїй у зажурі

ім’я моє винирне раптом.

І ти усміхнешся спогорда

і скажеш здивовано й просто:

“Це ж треба! Вона так любила,

до зречення і до безтями…

Вродлива була і розумна”.

І навіть зітхнеш ненароком.

І далі пливтимуть над світом

два наших далеких зітхання,

і, може, зійдуться до купи

дві наші безхмарні зажури.

 

 

Лови зорю

Коли засне у зоряному літі

в моїм саду троянда у вінку,

скажу тобі, єдиному на світі,

про ту любов безмежну і п’янку.

Лови зорю, вона летить до тебе,

візьми її у серце у своє.

Не треба слів і усмішок не треба,

мені б лиш знать, що ти на світі є.

Мені б лиш знать, що ти живеш щасливо,

що у душі весна квітує знов.

Мені б лиш знать, що всі громи і зливи

пройшли повз тебе і твою любов.

Ти не приходь, коли тебе покличу,

та пісню ту собі запам’ятай.

І не питай, чом смуток на обличчі…

Про смуток мій нічого не питай.

 

***

Тепліло на душі від теплих рученят,

ясніли небеса від синіх оченят,

хмарина пропливла – і зникла в далині.

Потрібен дощ в землі, а сонечко мені.

Дитя моє мале тупоче по землі,

ще ніженьки слабкі, ще рученьки малі,

та я йому скажу, щоб знало те маля,

що небо це – його, що це його земля.