Чи це дружба?

Песик з котиком дружив,

песик котику служив.

Він йому мишей ловив, –

а котик ще й його сварив.

– Щось мені в останні дні

Дуже миші не смачні.

Де ти тільки ловиш їх!

Певно, ловиш не своїх.

А чужих я не люблю.

– Ні, в коморі я ловлю.

Та, признаюсь, любий друже,

Я на мишах щось не дуже

Розуміюсь, – говорив,

– Краще б ти їх сам ловив.

– Та щоб я ловив? Нізащо!

Я ловити не мастак.

Ти ж, мій друже, геть ледащо.

Ловиш ти ж не просто так,

А для мене, як для друга.

Ми ж з тобою, як рідня.

То яка вже там заслуга –

Вполювати мишеня!

Цінувати дружбу треба.

Я ж тебе щодня хвалю.

От, приміром, я для тебе,

Що захочеш, те й зроблю.

– То й гаразд. Та ж я не проти.

Ми ж бо друзі, ясна річ.

Тож погодься, любий коте,

Стерегти наш дім в цю ніч.

Бо господар десь поїхав,

А мені не повезло:

Хоч хворіти – мала втіха –

Захворів я, як на зло.

Не відмов же, будь ласкавий

І мені допоможи:

Відклади свої ти справи,

Дім в цю ніч постережи.

Кіт, ні слова не сказавши,

Геть пішов, махнув хвостом.

Роздружилися назавжди

Той собака із котом.

 

 

Бомж

На автобусній, в райцентрі

Песик бавився бездомний.

Був маленький, сухоребрий

Той бешкетник невгамовний.

 

Сам себе хотів зловити,

То перекидавсь на спину –

Найбезжурніший у світі,

По-собачому – дитина.

 

Ще зима його не била,

Ще не знався він з морозом –

Отака істота мила,

Ще малий собачий розум.

 

І, долаючи утому,

Біля ніг у мене вклався.

Довіряв ще всім і всьому

І нікого не боявся.

 

Ковбаси знайшла шматочок

Й кинула: “Поїж маленький” –

І розмова, мов шнурочок,

Зав’язалась потихеньку.

 

Розмовляла я, звичайно,

Він повискував спроквола.

І була між нами тайна.

Шум і гам стояв довкола.

 

– Ти бомжуєш, як я бачу?

Схуд, спаршивів… Шкіра й кості!

Тож облиш нудьгу собачу

Та й ходім до мене в гості.

 

Дам тобі я їсти й пити

І скупаю, й обігрію…

Знаєш, дружбу не купити,

Я ж давно про друга мрію.

 

Вчасно подруга спинила:

– Що це ти робити хочеш?

І чого це ти собаці

Дурно голову морочиш?

 

Ну, візьмеш його до хати

І дасиш і пити, й їсти,

Ну, а потім бомжувати

Кинеш тут на тому ж місці?

 

В гості – ні, бери назавжди,

Якщо можеш, якщо хочеш.

І ні слова не сказавши,

Я пішла, спустивши очі.

 

І в собачому пориві

Серце билося шалене.

От, якби заговорив він,

Що сказав би він про мене?

 

“Ну й істоти тії люди”, –

Думав песик з гіркотою.

І здіймались важко груди,

І війнуло самотою.