Сестрам
(Марії Сірчишин і Надії Довгалюк)
Сестрички мої сивокосі,
було це чи тільки приснилось,
як бігали стернями босі,
і поле довкола стелилось?
Хто міряв дівочі ті сили?
Хто бачив дівочі ті сльози?
Косили, в’язали, носили, –
все мусили, все були в змозі.
І квітло за хатою зілля,
й летіли пісні ластівками.
Весілля! Весілля! Весілля!
І Ви розійшлись невістками.
І знову робота і діти,
і клопоти вічні жіночі.
І мусиш, і нікуди дітись,
і порання з ранку до ночі.
А роки – вони як коралі,
нанизуються на шнурочок.
А як же ми з Вами співали!
Давайте знов сядем в рядочок
і так заспіваєм, щоб зими
на весну і літо вертали,
щоб стали Ви знов молодими,
а я щоб маленькою стала.
Присяду у затінку нишком
і спати не піду нізащо.
Візьму і напишу Вас в книжку
я, Ваша сестра непутяща.
Ви скажете: “От… пам’ятає” –
Й років поскидаєте ноші.
І хтось десь колись прочитає,
які Ви у мене хороші.
Заховаю тепло у долонях
(Лайошу Молнару)
Заховаю тепло у долонях натруджених
і тобі подарую у присмерку радості,
щоб не знав ти зневіри, єдиний мій суджений,
в своїй зрілості і до глибокої старості.
Пошукай у сивині моїй віри і спокою,
хай насняться тобі мої мрії нездійсненні.
Хай же доля твоя завжди буде високою,
коли я біля тебе й коли ти на відстані.
Її високий світ
(Галині Петлюк – жінці звичайній і не зовсім звичайній)
У когось – достаток, родина і діти,
У неї лиш Бог, Україна і квіти.
Казала ворогу, що він – ворог,
казала другу, що він – безкрилий…
Життя стирало її на порох,
А вона звідкись черпала сили.
Молилась Богу і йшла до церкви…
І хто те знав, про що там молилась.
Здавало серце, здавали нерви.
Мовчала. Не скаржилась і не журилась.
Хто міг прочитать її зболену душу,
За все і за всіх невтишимі тривоги?
Казала собі: “Хоч не можу, та мушу” –
Й стелила під ноги тернисті дороги.
Було – як було. І спливали роки.
Жила, як усі, як я, і як ти.
У неї був світ, урочистий, високий.
І в нього ніхто не посмів увійти.
І квіти садила біля пам’ятників,
Чіпляла вишивані рушники
І свято вірила в день той пам’ятний,
І несла ту віру через роки.
У прапор свій вірила жовто-синій,
Що гордо замає на рідній землі.
Не мала вона ні доньки, ні сина,
Та клопоти мала великі й малі.
Хтось хворий лежав і провідати треба,
Сиріткою бідне зростало дитя…
Дивилась на світ, як на витвір неба.
Таке воно в неї, звичайне життя.
Знала, що не висохне Дніпро
І Чумацький шлях не потьмяніє.
Творить жінка на Землі добро,
Повсякденне, людське, як уміє.
Всі до неї звикли на селі,
Називали іноді чудною.
В неї ж повне серце доброти,
І вона поділиться з тобою.
Привітайте, поклоніться їй.
І якщо вона на нас не схожа,
Знайте, в неї світ високий свій,
І допоможи їй, милий Боже!
Я зриваю оплески, мов квіти
(Моїм глядачам)
Я зриваю оплески, мов квіти,
І тулю до серця, щоб зігріти.
Ми на сцені, в залі люди. Тиша.
Щиру сповідь хтось на серці пише.
Лине пісня, лине тепле слово,
Хоч просте, але не випадкове.
Тихо хтось зітхнув в ряду останнім…
Може в нього не лади з коханням?
Може в нього щастя не вдалося?
А можливо, то мені здалося…
Он де діти плещуть у долоньки,
Це чиїсь сини, чиїсь то доньки,
І чиїсь, можливо, онучата,
Хлопчики малі, малі дівчата…
Це ж для вас я викохала пісню.
Може ще не пізно? Ні не пізно.
То ж для вас ми будемо співати,
Бо про все те муси те ви знати.
Не була я ваша учениця
(Білозірській школі)
Не була я Ваша учениця.
Але ж як хотіла, Боже мій!
То чому так часто мені сниться
Цей дзвінок і вечір випускний?
Вчителька, котра мене не вчила…
Ах, які ті дні були трудні…
Ну, кому і чим я завинила,
Що не можна вчитися мені?
Сивий і суворий математик,
Що його боялись хлопчаки…
І в торбинки полотняні мати
Клала кусень хліба і книжки.
– Ну, візьміть, візьміть мене до школи!
Та мене не брали, бо сліпа.
Що ж ти наробила, моя доле!
Ти таки недобра і скупа.
Я ж була розумна і слухняна
І нікому не робила зла.
Чи моя торбинка полотняна
На заваді вже б тобі була?
Я не вчилась в Білозірській школі
у найкращі роки молоді.
І, напевне, перший виклик долі
я зухвало кинула тоді.