Зелені свята
Татарським зіллям застелили хату,
і всюди клечання… Зелені свята…
У хаті – цілий ліс – аж терпко в грудях,
нам на добро й на пошанівок людям.
До Бога молитви ми шлем родинно…
Татарське зілля пахне дивно-дивно…
Чому татарське? Хто це може знати?
Вареники на стіл готує мати.
Я все питаю, все про щось питаю –
багато хочу знати й мало знаю.
І по голівці ніжно гладить ненька…
Зелені свята… й я… така маленька…
Подаруй мені ляльку, Лідо,
шматиняну, звичайну ляльку,
що в садку ти ховала від мами,
маскувавши її у ломаччі.
Де ж це видано, щоб школярка,
що вже вчиться у першому класі,
досі бавилася ляльками!
А тобі так хотілося бавитись.
І ти бавилась собі нишком.
І лежала лялька і книжка,
І ніщо не було тут зайвим.
Подаруй мені, Лідо Андріївно,
шматиняну, звичайну ляльку,
ту з колишнього нашого вчора,
що називали чомусь дитинством…
Ти плакала, коли палець збила
об гостру каменюку на дорозі.
І капали твої гарячі сльози:
– Я не хотіла, Таню, не хотіла.
І змочений сльозами подорожник
мені до ранки ніжно прикладала.
І у сльозах стурбовано питала:
– Вже не болить? І голос був тривожний.
Мені боліло, але я терпіла,
бо знала, що тобі болить у двічі
мій збитий палець. Камінь на узбіччі
і ти мала, заплакана і мила.
Тиша
(З нічних етюдів)
Пахла тиша яблуневим цвітом
і дзвеніла ранньою весною,
панувала над заснулим світом,
над якоюсь диво-таїною
Вже й чарівники либонь втомились,
діти сплять, і казкарі поснули.
Казка спить. І що то їй наснилось?
Приключки майбутні і минулі.
Кучерявим вербам сниться вітер,
а берізкам білим – зелен-клени…
Пахне тиша яблуневим цвітом
й заглядає у вікно до мене…
Літо
Вродило літо жита й кукілю,
і блавату того – рви скільки хочеш.
Я теє літо так чомусь люблю.
В блакитнім небі голуб десь туркоче…
І півень кукурікає в розлив,
і соняшник сміється на городі,
І гілля гне від ще зелених слив,
І качка лад наводить в своїм роді.
І кличе квочка ще дурних курчат…
І любо так мені у тім куточку.
Ще неодмінно прийде хтось з дівчат…
Чи у стрічках, чи, може, у віночку…
Така пора. Така-то вже пора…
Купайло святкувати незабаром…
І бігає босоніж дітвора,
і пахне сонцем і зеленим шалом…
Бездомне кошеня прибилося до мене,
чи, може, хтось його у наш підкинув двір.
Тулилося до ніг, таке брудне й нужденне,
Так вірило мені й просилося: “Повір.”
Іди-сюди, киць-киць! – і повела до хати,
і молока йому наляла в черепок,
дивилася на те все й зітхала тихо мати,
і капнула сльоза на чистий фартушок.
– Чого, ви, мамо, – я озвалася до неньки,
заснуло кошеня, згорнувшись у клубок.
І здався світ мені таким малим-маленьким:
нужденне кошеня і повний черепок.
І мама річ вела з тихенька і з спроквола:
– Згадала як, коли, як ти, була мала,
принесла кошеня, таке ж нужденне й кволе
і, як могла, тоді йому допомогла.
У спадок я тобі лишаю скарб єдиний
І знаю, що його успадкувала ти:
нев’янучу любов до кожної билини
і крихітку тепла й людської доброти.
Дівчинка стояла і молилась
Серед позолоти образів.
Оченята сумно так дивились
І вбирали урочистий спів.
Дівчинка була така маленька,
А молитва щирою була.
Біля неї – посивіла ненька,
Що її за ручку привела.
То ж від чого у дитини сльози
І про що молились так вони?
Відгриміли вже воєнні грози,
тато ж не вернувся ще з війни.
То було в далекім сорок п’ятім.
Моя пам’ять день цей зберегла.
Я тоді молилася за тата.
Дівчинка мала – то я була.
Тато мій додому повернувся…
Вижив серед горя і невдач,
Лагідно до мене посміхнувся:
“Ти тепер вже, донечко, не плач”.
Я йому нічого не сказала,
Але знали з мамою ми вдвох,
Що молитва наша не пропала,
Що почув молитву нашу Бог.