Жнива

 

Жнивами пахло  на селі.

В усіх  – і в бідних і в багатих, –

Хліб свіжий був у кожній хаті:

Чи ще в печі, чи на столі.

 

Ще в нас колгоспів не було,

І кожен мав свою пшеничку.

Сирітську нивку невеличку

Гуртом упорало село.

 

Додому звозили снопи,

Що пахли сонцем, пахли полем.

І на подвір’ї чи в стодолі

Завзято гупали ціпи.

 

Я теж просилася на віз:

“Візьміть мене з собою, тату!”

Та вперто не пускала мати

І довела мене до сліз.

 

“Там скрізь колючая стерня!

Куди їй, ще й босоніж, в поле!

Там ноженята всі поколе”.

– “Хай їде. Чей, не паненя!

 

Родилася в селі, не в місті.

Поколе ноги –  то пусте.

Хай знає, як той хліб росте,

А то лиш знатиме, як їсти!”

 

А в полі – простір, хоч лети…

Десь сумувала перепілка,

І жайвір ніжно, мов сопілка,

Виспівував на всі лади.

 

Назад високо на снопах

Я гордо їхала, дитина,

Немов  і справді господиня.

Стелився шлях, курився шлях.

 

 

Перекликались голуби,

Стояли велетні-дуби,

І незворушні ясени

Згадали сни,

колишні сни.

Лиш стара липа

Тихо хлипа…

Чого ти, липо?

Я ж прийшла!

Хоча й нічого не знайшла.

Лиш тільки вітер бив на сполох.

Тай той заплутався у полах

Мого благенького пальта.

Та? Чи не та?..

Либонь не та…

Стою у батьківськім дворі,

Десь плаче сойка угорі.

– За ким ти, сойко?

Ворон зойка.

І йдуть до школи школярі.

 

 

Стрижі

 

Летять стрижі,

кричать стрижі:

“Стрижи його!”

“Стрижи! Стрижи!”

За ким женуть?

Кого стрижуть?..

І в моїй пам’яті сплива

хатина й матінка жива,

і стежечка кудись біжить,

й кричать стрижі:

“Стрижи! Стрижи!”

І я мала, і чорний кіт,

пахучий квіт, троянди цвіт…

На плоті сушаться горшки,

і брат солодкі рве грушки,

снопи, покладені в стіжки,

виносить мама пампушки…

І я біжу собі, біжу

і, хоч нікого не стрижу,

але кричу, як ті стрижі:

“Стрижи його! Стрижи! Стрижи!”

І я вже виросла давно,

і згасло мамине вікно…

Лише стрижі…

Кричать стрижі:

“Стрижи! Стрижи!”

“Стрижи! Стрижи!”