Мамині пороги

 

Вже заросла та стежка бур’янами,

І їх покрили вже сріблясті роси,

Де лопотіло босими ногами

Полатане дитинство русокосе.

Я позбираю ту росу перлисту

І прополю неходжені дороги,

Нарву я чорнобривців і любистку

І заквітчаю мамині пороги.

 

Ніхто не вийде з маминої хати

і не покличе у теплінь затишну.

Понахилялись явори крислаті,

І виросли мого дитинства вишні.

Йду по селу, чужа і всім далека,

Мене з лиця не впізнають знайомі,

Лиш дивиться услід сумний лелека

Й запрошує до батьківського дому.

 

Ось річечка мала жбурляє воду,

над нею верби заплелися віттям…

Як добре, не питаючися броду,

В дитинство мандрувать з багатоліттям.

Сховалась ніч в зарошеній пшениці,

Несе мені дрімота колисанку,

І кида сон у втомлені  зіниці

Мені дитинство босе до світанку.

 

Я стою на забур’яненім подвір’ї.

Тут колись я народилась і зросла.

У якомусь нещасливому сузір’ї

Заблукала тиха зірочка моя.

Тут деревця молоді мене не знають,

Схвилювалась тільки липа престара,

Її шелест на краю землі впізнаю –

Цей найкращий символ щастя і добра.

Постаріла і знищіла рідна хата,

Та, здається, зберегла своє тепло.

Руки добрі, працьовиті мами й тата

Залишили тут і душу і тепло.

Я стою, і вітер гладить мої коси,

Ноги чують дужу силу від землі,

Я стою, а серце квилить, серце просить,

Щоб хтось вислухав усі його жалі.

 

 

На руїнах батьківської хати

 

Не полохайся, пташино!

Я тебе не потривожу.

Я не гостя, господиня.

Я прийшла на ці руїни

Поклонитися низенько

Тій землі, тій благодатній,

Що колись мене зростила

І дала наснаги й сили,

І в широкий світ пустила,

зігріваючи в негоду…

Знать, погана господиня,

Що застала тут руїни…

Ані мами, ані тата.

Ані батьківської хати…

Чом не вийдете ви, мамо?

Чом не стрінете ви, тату,

Свою доньку нерозумну,

Що прийшла, та жаль – запізно…

Де була моя колиска.

Деревце росте, як диво.

Може, тато, ви із неба

Насінинку цю рукою

Мовчки кинули на землю,

Щоб сказати своїй доні:

“Не вмирає символ роду,

І не владна тут руїна.

Дістає корінням воду

Ця зелена деревина.

Знать, жива земля під нею

Не сумуй, моя дитино!

Стали ми тепер ріллею,

Ти ж зелена деревина.

То ж бери корінням соки

Ти з землі, що медом пахне.

Що родилося високим,

Те у буднях не зачахне.

То нічого, що руїна.

Бачиш дерево зростає.

Так і наша Україна

Ще відродиться, я знаю”.

Я прокинулась неначе.

Ті слова я ніби чула.

А пташина скиглить, плаче

Над сучасним, над минулим.

Не полохайся, пташино:

Я тебе не потривожу.

Лиш зелену деревину

Уявити завтра можу,

Що верхів’ям ген могутнім

Небо синє підпирає.

В ній минуле і майбутнє

Це вже я запевне знаю.

Я вклонилася низенько

Тим освяченим руїнам

І пішла. А десь близенько

Вирувала Україна.