Поету від Бога, Тетяні Фроловій, присвячується

О, милозвучний голос твій.

О, досконала, поета, мово.

Ти чуєш, все цвіте довкола,

Лиш Ти його торкнешся словом.

Ти – миловида й білолиця,

Поезії – слуга й цариця

Невтомна, щира, добра жінка

Ти, гордість наша, бо українка.

Серцю твоєму, душі-скарбниці,

Нам низько кланятись гордиться.

Твій приклад мужності й тривоги

Це компас, не згубить дорогу

До храму, віри і надії,

Що врешті-решт, здійсняться мрії.

Одарована Богом, твориш чуда у слові.

Людям радість даруєш в серпанковій розмові.

Він, дует, ваш чарівний, голос солов’їний.

В ньому туга, і біль, і краса України.

Тож нехай тобі Бог посилає надалі,

Здоров’я, натхнення й життєвих розмаїв.

Нехай дім твій і рідні з неба мають опіку

На кожному кроці від віку до віку.

Я вірші читала не одну годину

До серця тулила, ці вірші-перлини.

Яскраву особистість дарувала доля,

Жінці-українці, й непохитну волю.

Дарувала голос, щоб співала вволю.

І найбільше щастя – трьох синів-соколів

Долю підкорила, жінка-чарівниця.

То невже, нам зрячим, плакати годиться…

Невже так погано

Чи злякались волі,

Що душі поглохли,

До пісень й до болю.

З глибокою повагою і щирим захопленням, Іванна-Ольга

1−15 листопада 1998 року

«ЯКОСЬ МИ У ЩАСТІ ЗАБЛУКАЛИ»…

Живе в Києві жінка, цікава і незвичайна, інвалід І групи по зору Валентина Врублевська.

Колись її доля переплелася зі Львовом: тут вчилася вона у школі для сліпих дітей. А зараз живе і працює в Києві. Працює − голосно сказано, бо роботи на підприємствах УТОС майже немає. Важко з роботою і на підприємстві № 3 у Києві, де директорує інвалід по зору Осадчий. Але, можливо, тут навіть трохи краще, ніж на інших підприємствах. Роблять все, що вдається. Але не забувають і про художню самодіяльність, всіляко підтримують тих, хто бере в ній участь. Активістку Валентину Врублевську знають і шанують: вона пише вірші, сама ж їх і декламує. Валентина − неодмінна учасниця всіх конкурсів і фестивалів, що проводяться в системі УТОС. Це знають всі, цього не можна не помітити. Знають також і те, що до Валентини Врублевської завжди можна звернутися за по допомогу. Обов’язково допоможе, порадить, підкаже.

Ця окрилена почуттями жінка, освітлена якимсь внутрішнім світлом, сама ніби випромінює якусь добру енергію, що передається людям. Познайомившись ближче, розумієш джерело того світла, тієї енергії − це чоловік Валентини Олександр, правильніше б сказати, їхня закоханість, їхнє велике почуття, що десь барилося, блукало і нарешті через роки віднайшло їх обох.

Жила собі Валентина, як прийнято казати, нормально жила: була заміжньою, виховувала двох дітей, працювала. Та сталося лихо: несподівано помер її чоловік. Важко затужила жінка. Як їй тепер бути, їй, що зовсім не бачить, у тому гарному і великому місті Києві? У дітей свої сім’ї, своє життя. Вони люблять її, турботливу маму і бабусю, але…

І тут в її житті з’явився Сашко: хотів допомогти, подати руку, а вийшло − покохали одне одного, створили сім’ю. Олександр − зрячий. Таке диво буває не часто. Цілком зрячий, здоровий мужчина обирає собі повністю незрячу жінку. А от сталося. Немало дивувалися всі,а ле змушені були змиритися. Та головне − обоє щасливі. Діти вже дорослі, так що можна пожити для себе. І вони живуть своїм цікавим і насиченим життям: відвідують концерти, цікавляться поезією, музикою. Він дбайливо переписує Валині вірші. А вона пише поезії, і виливаються вони з її палкого окриленого серця. І ніби обминає їх загальна скрута, матеріальні нестатки.

Нещодавно її вірші звучали по київському радіо, а ще друкувалися у «Нащадках кобзарів» − альманаху творів незрячих поетів, що виходить шрифтом Брайля (упорядник М. Красюк). Звичайно, щоб видати збірку, немає коштів. Але вірші пишуться − і це головне. Цикл В.Врублевської називається «Якось ми у щасті заблукали». Це, мабуть, найприємніше блукання. У наші дні так багато бід довкола, що мені захотілося написати про цих двох щасливих людей − Валентину і Олександра Врублевських. Хай їм і надалі щастить.

Тетяна Фролова