Тетяна Фролова. Зимова казка. – Львів, 2002. – 40 с.
Живе у місті Львові, в Україні, бабуся Тетяна, яка любить казки вигадувати та розповідати. Колись розказувала їх своїм синам, нині внукам. І синам, і внукам її казки дуже подобалися, і бабуся вирішила їх укласти у книжку, щоб й інші діти їх могли читати. Її перша книжка «Казка за казкою», видана у Львові 2000 року, дітям дуже сподобалась і вона написала для них другу книжечку яку назвала «Зимова казка».
«Написала», − не те слово. Письменниця Тетяна Фролова від першого року життя світу Божого не бачить, бо вона – сліпа. А пише вона не олівцем, і не папером, а – тупим шилом, яким за допомогою залізної рамки ставить на папері опуклі крапки. Кожна літера в неї – інша комбінація крапок. Потім кінчиками пальців сліпці читають ці крапки так, як ви читаєте очима. Такий шрифт для незрячих вигадав французький вчитель Брайль понад 150 років тому. Шрифтом Брайля користуються мільйони незрячих по цілому світу, в їх числі і бабуся Тетяна. Її книжка «Зимова казка» (переведена в азбуку) містить вступне оповідання та три прекрасні казочки.
Перша – про святого Миколая, скупого багача і бідну дівчину, яка стала прекрасною співачкою і приносила радість людям. Друга – про убогу сирітку Орисю, якій Новий рік подарував гарні черевики, а добрій тітоньці, що їх виховувала – рукавиці. Третя казка названа «Цариця зима» заводить нас у «у ті далекі часи, коли у селах і електрики не було». Тоді метелиця підступно викрала із дерев’яної хатинки дівчинку Марусю, завела у своє царство в темному лісі і хотіла зробити своєю служницею, а потім заморозити. Та лісові звірі заховали її в дупло Білочки, де за допомогою зайчика знайшов сусідський хлопчик Миколка. Та цариця Зима ніяк не хотіла віддавати Марусю Миколі. На допомогу дівчині знову прийшли всі лісові птахи та звірі, які могутніми голосами прикликали Весну. А перед Весною цариця Зима стала безсилою.
Бабуся Тетяна прислала нам кілька примірників своєї книжки. Якщо хочете придбати їх і ви, юні читачі «Веселки» намалюйте нам як ви провели цьогорічну зиму: свято Миколая, Новий Рік, Різдво, зимові канікули і тому подібне. П’ятьох з вас, які пришлете нам найкращі малюнки, ми нагородимо книжечкою Тетяни Фролової «Зимова казка», яку ви бачите на репродукції. Ми ваші малюнки вишлемо письменниці, а вона напевно потішиться ними. «Але ж бабуся Тетяна – незряча, як же вона побачить наші малюнки?» – запитає не один із вас. Побачить! Обов’язково побачить! Вона ж бачить не очима, а серцем! Побачить точно так, як побачила малюнок свого сина із дитячого садика.
М. Мушинка
Яблуко
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна й трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: «Ось корінець…»
По голівці гладжу я сина
І кажу його: «Ти молодець!»
В мого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу
Та не в силах, бо ніч в очах.
Тільки, що тая ніч, мій синку?
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблуко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.
Поезія − розрада одинока
Ці давно відомі слова можуть бути епіграфом не тільки до найновішої, вже десятої, збірки Тетяни Фролової «У вітру на крилі» (Львів 2002, с. 115), але, мабуть, і до всієї її вистражданої поезії. Свою коротку передмову вона розпочинає болючими словами: «Моя доля − підступна і лукава. З раннього дитинства вона позбавила мене зору…». Дальше з її слів довідуємось, що вона народилася «у найкращому в світі селі − в Білозірці» на Тернопільщині, що її чоловік Лайош Молнар, угорець за національністю, став українським кобзарем-бандуристом і несе людям українську пісню». Йому поетеса присвятила в цій збірці щирого вірша.
Заголовок першого вірша «Те, що болить, у слово переллю» − заспів до збірки. Поетеса просить вітра взяти її на крило, щоб разом із ним помандрувати до її рідного села, де вона «колись там залишила слід своїх маленьких босих ноженят», та де мати її «батька все очікує з війни», а сама вона хоче зачерпнути сил з батькової могили. Щирі й безпосередні ліричні вірші поетеси присвячені рідній землі, її розкішній природі, батькам, вчителям і подругам, рідному народові й Україні, до якої її змалку приворожила мати:
Казала мама:
«Це − Вкраїна, доню!»
І я, хоч зовсім ще була мала,
Подякувала Господу і долі,
Що зроду українкою була.
Високою національною свідомістю насичена вся її поезія. В кожному слові відчувається, що авторка − галичанка, свідома західнячка, від якої не вадило б повчитися патріотизму не одній східнячці. «Балада про дзвін», що його глибинне гудіння здалеку чути, та що «колись його таємно / Сховали люди від неситих рук», закінчується радісним акордом:
І б’ється серце дзвонові у груди…
− Я тут! − не чують, хоч і не кричи.
Та Він на чатах, день і ніч вартує:
− Пильнуй! І Україну стережи!
Особливо треба підкреслити чуттєво, але й ідейно насичені кінцівки віршів незрячої поетеси, яка не раз краще бачить, ніж зрячі. Згадуючи в нехитрому віршику «Колиска» своє дитинство, ті дні, коли мати її колисала в коЛисці, поетеса зізнається:
Винна в тім, що я віршую,
та колисочка моя.
А у вірші «Гафійка» згадує сільську красуню, в якої батьків не було. Вона, будучи партизанкою, віддала життя своє за рідну Україну. Наприкінці поетеса признається:
Я Гафійку зовсім не знала,
бо була занадто ще мала,
тільки плакала і шкодувала,
що Гафійкою я не була.
Навіть за законами античної поетики можна оцінювати її arsis і thesis у невинному віршику «Бездомне кошеня», яке прибилося колись до неї. Вона його взяла у хату й напоїла молочком. Згадала при цьому слова мамусі рідної:
У спадок я тобі лишаю скарб єдиний
І знаю, що його успадкувала ти:
Нев’янучу любов до кожної билини
І крихітку тепла й людської доброти.
Ну, як при цьому не згадати колишнього чекіста Дм. Фальківського, який прозрівши, висловив сповідь власного серця і власне розуміння поезії:
А з мене досить вміти вкласти в кому
Хоч би одну краплиночку тепла.
Про якесь наслідування або навіть запозичення мотиву тут не йдеться. В обидвох випадках − це традиційна селянська етика, джерело якої в незіпсованому хворобливою цивілізацією людському серці, що його Сковорода вважав коренем добра і щастя. З цього погляду вірші щирої поетеси вельми сугестивні. В одному з них (с. 13-14) оповідається про бабусю, яка «вишива¬а словами спогади», а єдиний син її десь у Канаді… Вона про нього боїться й згадувати, бо ж ще «посіпаки не поснули, ще ходять крадькома вночі…». А що таке Сибір, вона добре знає… У фіналі цього зворушуючого вірша поетеса каже, що бабусі …вже давно немає, сумна хатина дожива, і десь у світі не вгасає її молитва і слова.
З глибоким розумінням дитячої душі написаний її цикл «До дитячого серця» (Про хлопчика Олега, про Сашка, про хлопчика Юрка і котика Мурка та ін). Явний вплив − і то вельми корисний − гуморесок С. Руданського відчувається у циклі «Бувальщини та всякі дурниці». Але це не дурниці, кожний може в цьому переконатися.
Для наших читачів особливу привабу матимуть «Посвяти» талановитої поетеси. З них перша − нашому єдиному й непоборному академіку Миколі Мушинці (с. 46). Портрет його безпрецедентний!
Але доля розпорядилась на користь академіка, який гідно продовжує всеукраїнські традиції Мацинського. Присвячений йому в цій збірці вірш, є свідоцтвом живих зв’язків пряшівських українців зі своїми братами в Україні. Хай вони й далі міцніють!
Микола Неврлий
