Тетяна Фролова
«ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО»
(вступне слово поетеси до нової звірки)
Зачароване коло… Ще книжки не було, були тільки окремі вірші, а назва вже була. Мені хотілося видати книжку з такою назвою.
− Ну, чому? Чому «Зачароване коло»? − дивувалися мої друзі.
− Це щось надто філософське. Будемо думати, що ти в процесі роботи зміниш назву збірки.
− Ну, десь я згідна, що це трохи по-філософськи, але, якщо вдуматися…
І справді, якщо вдуматися, то все на світі іде по колу. Про Всесвіт судити не беруся: замало знань. Взяти хоча б в житті… Людина народжується, росте, розвивається і вмирає, встигнувши народити нове покоління. А Земля, Місяць, Сонце… Хіба ж не рухаються по колу? Нехай навіть це коло не зовсім таке кругленьке, як бублик − це не з поезії. А калита? А наші споконвічні хороводи? Ні, що не кажіть, а всі ми таки в колі. І те коло якесь зачароване: нікому не вирватись з нього, не здолати його магічну силу. Фатум? Ні, я не фаталістка, хоча почасти нам щось певно-таки накреслено заздалегідь. В таке я вірю. Але нам де в чому дається ще й вибір: чинити так або інакше. І тут вже наша доля залежить від нас самих. Взяти хоча б мене… Я могла б, скажімо, не вийти заміж в свої п’ятдесят чотири роки за Лайоша Молнара. І тоді мої вірші, а може й проза, лежали б десь на полицях, а більшість з них, очевидно, залишилися б гарними задумами. І не було б у мене жодної збірки. Доля, скажете? Так, доля. Але я могла б їй протидіяти там, де не варто було. Ні-ні, виходячи заміж за Лайоша Молнара, я не знала, що він займеться моєю творчістю і буде все робити для того, аби вийшли мої книжки. Але я знову не про те…
Скажіть, чи ви ніколи не задумувалися над тим, що добро чи зло, скоєне нами, до нас і повертається. Іноді ми над тим не задумуємось, не вміємо чи не хочемо вдатися до аналізу, але так воно є. Скоїмо зло, а по якімсь часі нарікаємо, що у нас щось не так. А воно все так, все відповідно. Знаю, заперечите. А от, скажете, злодії, здирці, всякі, як казав І. П. Котляревський, «людські п’явки», живуть собі, в розкоші купаються, − і нічого… Просто їх час ще не настав. На всяку людську дію чи вчинок є відповідь… Від Бога чи від Всесвіту − це для кожного по його розумінню і по його вірі. Що? Дуже замудрувала? Ні. Вдумайтесь − і Ви мене зрозумієте. Все дуже просто. Не думаю, що я Вас своїм розумуванням так налякала, що Ви побігли відразу творити на світі добро. А якщо так, то Слава Богу, тоді добра на світі побільшає. Я лише боюся, щоб я своїми розумуваннями не відбила Вам охоту до тієї книжки. Не лякайтеся: книжка як книжка, вірші як вірші: веселі, сумні і просто ліричні. Просто − «Зачароване коло» − от і все… А тепер для тих, хто вперше взяв до рук мою збірку і про мене ще нічого не знає.
Я народилася на Тернопільщині, в селі Білозірка Лановецького району. Проте уже більше п’ятдесяти років живу у Львові. Тому Тернопільська і Львівська області тісно переплелися в моєму житті. Я росла у великій родині у важкі воєнні і повоєнні роки. На другому році життя втратила зір. В простій селянській хаті в ті часи не було ні електрики, ні радіо. Бувало так, що не було й хліба. Та зате була пісня. Сумна й весела, вона була в нашій хаті завжди. З нею я й росла. Певно, пісня й вплинула найперше на те, що я ще дитиною почала, як тоді казали, «складати» вірші. Саме складати, бо писати я ще не вміла і не могла навчитися, бо була сліпа. Зате навчилася від братів рахувати, розв’язувати задачі, вчила напам’ять довгі вірші, котрі задавали братам у школі. Лише в 1951 році повіз мене батько у Львів, бо моя родина довідалася, що у Львові є школа для сліпих дітей. Мати плакала, виряджаючи мене, а батько казав:
− Не плач, стара. Вона ще колись дасть нам кусок хліба.
Тут у школі навчилася я читати і писати крапками, як читають і пишуть незрячі у всьому світі.
Після школи пішла на роботу, на підприємство, де працювали сліпі. Робила щітки, плела сітки, набивала наконечники на взуттєві шнурки і шукала свою стежку в житті, тобто вчилася у Львівському державному університеті ім. І. Я. Франка на філологічному факультеті (спершу на вечірньому відділенні, а потім перевелася на заочне). Чи важко було? Звичайно, важко відсидіти робочий день в цеху, а потім ще йти на лекції в університет. А ще хотілося поспівати в художній самодіяльності, а ще треба було знайти читця, щоб за невеликі гроші (бо великих у мене не було) читав би мені хоч щось з того, що необхідно було для складання заліків та екзаменів. Так я стала філологом. І робота відповідна трапилася у вечірній школі для дорослих сліпих. Про все своє життя не напишеш на кількох сторінках. Читайте вірші. В них − я і мої радощі і болі, мій світ, добрий, загадковий і примарний, а часом жорстокий і прагматичний.
Що я сліпа − це не суттєво. Поетів не можна поділити на сліпих, глухих, безруких і т. д. Або поет, або ні − от в чому питання. «Зачароване коло» − це сьома збірка моїх поезій: «Виклик долі», «Повінь», «Солоспів», «Зачерпніть води в долоні», «У вітру на крилі», «Любові не зречусь» і… «Зачароване коло». А є ще казки, є проза. Бо казки я не відношу до просто прози, тому й вирізняю їх. Казок написано чимало, але поки що вийшла «Казка за казкою», «Крижана дівчинка», «Зимова казка», «Ходімо зі мною у казку», «Казки з моря». З прози… «Слід Сінгалевича», «Тернова доля», «Дума про час». Ще автобіографічні: «Стежка від воріт», «Під каштанами». Ніяк не спроможемося взятися за видання третьої автобіографічної книжки «В той широкий світ». Вона значно об’ємніша від двох попередніх і потребує великих затрат. Поки що це нам не під силу. Вірю, що з часом вона таки вийде.
Пишуться вірші, проза. Життя, його плин, його прискорений темп… Може, в молодості все це так не відчувається, а от на схилі літ це розумієш глибше. Я увійшла в літературу, будучи вже в солідному віці, тому… А втім, читайте − і самі збагнете.
Сивіє голова. І думаю зараз лише про те, аби більше встигнути. Але це вже менше залежить від мене.
Зачароване коло…
І прохолоду вечорів.
Ти так любив.
І все згубив…
Кудись подався у світи
І загубився там десь ти.
А Львів стоїть серед століть…
Зорею приспані вогні і
Крушельницької пісні.
І Білозіра… А ти не вірив.
Як ти без Львова проживеш?
Без його вулиць, його веж?..
Вертай до Львова.
Гора Замкова
І всі львів’яни чарівні,
І князь Данило на коні,
Князь чи король?..
Тут стільки доль…
І всі в одну переплелись:
Ті, що тепер, ті, що колись…
А Львів живе!
Синь вечорова…
І ритм сучасний запальний,
І дзвін бандурної струни,
І рідна мова,
Вертай до Львова.
Бо тут історія сама,
Бо тут всі друзі, лиш нема
Тебе одного.
Чи не одного?..
Ти повернись, як блудний син,
І на колінах попроси:
«Прости, мій Львове, моя любове!»
І посміхнуться леви враз,
І дорогий король чи князь
Протягне руку
Через розлуку…
Суцвіття вуличок тісних.
Ти тут ходив, ти ріс на них…
Тут тінь казкова…
Вертай до Львова.
Не танцюйте під Гігу
«На могилі моїй посадіть молоду яворину…».
Це співає наш Гіга. Йому вже не треба реклам.
«Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну!».
І я вірю його непідкупним і щирим словам.
Завмирає душа, коли чую ту пісню відому.
В ній проймає усе, − і мотив, і прекрасні слова.
І з далеких доріг повертає та пісня додому.
Все найкраще, здається, у кожному з нас ожива.
І лунає та пісня, як сповідь, проста і велична,
І той голос безгрішний, здається, до Бога летить.
В ній таке щось людське і до болю, до щему правічне,
що так хочеться жити й, здається, довіку любить.
Та буває по-іншому… Сита компанія, п’яна розкрутила
Ту пісню на голий, спотворений крик.
Безсоромно танцюють під нашого Гігу Степана.
Хоч би хтось зупинив, хоч би хтось урезонив той крик.
«На могилі моїй посадіть молоду яворину…»
Та яка яворина! Про неї і гадки нема.
«Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну».
Хоч би хтось зупинився і витер сльозу крадькома.
І танцюють під Гігу, танцює компанія п’яна.
Не хвилюють нікого перейняті болем слова.
Та невже ми і справді онуки того Тамерлана,
Що про нього і досі та пам’ять недобра жива?
І танцює орда, перевита завзяттям веселим.
І здається мені: під ногами − могили батьків.
То давайте ж, братове, ми навіть збадьорені хмелем,
не забудемо, зрештою, хто ми насправді такі.
ІЦоб став добрішим світ
Без мене може обійтися світ,
а я без нього ну ніяк не можу.
Тому співаю й плачу стільки літ,
людські серця хвилюю і тривожу.
Моя душа від радості цвіте
і важко тужить від людського болю.
Мій світе, я люблю тебе за те,
що я живу в тобі, живу тобою.
Ми всі минемось, що там не кажіть,
раніше хтось, хтось трішечки пізніше,
та завше буде існувати світ,
і як же треба, щоб він став добрішим.
Цей світ Господь створив нам для добра,
а ми самі всіх бід своїх причина.
Пора, людино, вже давно пора осмислити,
що ти таки людина.
Я знаю, що без мене може світ,
а я без нього ну ніяк не можу. Пісні свої я сію стільки літ,
то, може, ними світу допоможу.
ІЦо там у Львові?
Що, голубе, мені сказати хочеш,
що так туркочеш під моїм вікном?
Чи сповіщаєш щось?
Чи щось пророчиш?
Чи може весну чуєш під крилом?
Ти не принось мені погані вісті,
Бо хто їх хоче?
Сам би зміркував…
Ти краще розкажи,
що там у місті, в моєму Львові.
Певно ж, там бував…
Чи й досі ще транслюють з телевежі
убивче мерзопакісне кіно?
Чи й досі п’ють багаті ситі лежні
у львівських барах дороге вино?
Чи продають на Галицькім тюльпани?
Що ще нового зараз продають?
Чи вулицями ходять гарні панни,
що юнакам спокою не дають?
І чи проблеми з теплою водою
ми вирішить не можемо самі?
Чи й досі ходять легкою ходою
прекрасні леви, грізні та німі?
Не каже голуб, він про те не знає.
Мене послухав – й далі полетів…
А десь далеко тихо засинає
казкове місто, дорогий мій Львів.