Розв’язка наступила незабаром. Панотець таки домігся від громади згоди на освячення замку і прилеглої території. Більше про Лесету ніхто нічого не чув. Лише коли Степан і Микола стали дорослими, то інколи дозволяли собі ті юнацькі спогади. Згадували і хрестилися.

– Послухай, Степане, – часом казав Микола. – А може й Лесети ніякої не було? Може ти все це вигадав?

– Ні, Миколо, була Лесета. І перстень був. Ти ж його бачив.

– Так, бачив. Шкода персня. Я б нізащо не викинув.

– А мені, повіриш, не шкода. Навіщо він мені з таких рук?

– Дивак ти.

– Може.

– А мені й Лесети шкода.

– Тихо будь. Не згадуй. Нехай лихе спить.

Хлопці замовкли. Кожен думав про своє. А замок стояв собі на горі, овіяний казками та легендами.

 

 

Орелія

Коли надходила ніч, Андрієві здавалося… А може не здавалося… Що з книжки, котра лежала на його  столику біля ліжка, а це була казка про принцесу Орелію, виходила дівчина, красуня у шатах, легка, наче зіткана з місячного сяйва. Вона виходила і сідала на стільчику обіч його ліжка. Дівчина доторкалася ніжною рукою до його волосся, обличчя, рук. Її голос звучав, як шепіт вітру, як шелест калинової гілки.

– Місяцю мій ясний, орле мій сизокрилий, дивлюся я на тебе і ніяк не можу надивитися. Я дивилася б на тебе вдень і вночі. Якби могла.

Андрій, не розплющуючи очей, спитав, ворушачи самими лише губами:

– А чому ти приходиш тільки в мій сон?

– Я випросила у свого батька хоч це: бачити тебе при ясному місяці,  коли ти спиш. Я не можу порушити батьківську заборону, бо тоді… Я не зможу бачити тебе зовсім. Батько грозився посадити мене  у високу вежу. А там я зможу розмовляти хібащо з буйними вітрами через загратоване віконце.

– А чому ж твій батько такий жорстокий? – Ледь чутно спитав хлопець.

– Бо він – король. А королі всі жорстокі.

– Але ж ти…

– Я – принцеса.

– То ти ж його дочка.

– Так, дочка. Тому він і боїться.

– Чого боїться?

– Щоб я заміж не вийшла та не народила йому спадкоємця.

– Але ж так мусить бути. Кожен король про те тільки й мріє.

– Всі королі про те мріють, окрім мого батька.

– Але король же не вічний.

– А мій батько думає, що він вічний. Ой, загаялася я. Пора мені.

– Побудь зі мною, ясочко, ще хоч хвилечку.

– Не можу. Незабаром вже вранішня зоря до місяця вийде. Прощай, мій соколе ясний, мій орле сизокрилий.

– Приходь.

– Прийду.

А потім Андрій міцно засинав і наранок вже не міг з певністю сказати, чи все це йому наснилося, чи було насправді.

Світило сонце. Розгорався день. Щоденні клопоти обсідали всіх. Тільки Андрій ходив задуманий, як загублений. Ледве чув, що йому говорили. А часом і не чув.

– Чи тебе, парубче, дурманом обпоєно? – Непокоїлася мати. Дивився на неї і не знав, що сказати, бо й сам до ладу не розумів, що з ним.

– Андрію, чого шукаєш? Чи не вчорашнього дня часом? – Посміхалися друзі.

– Ні, я шукаю ночі, –  відповідав цілком серйозно хлопець.

– Що з ним? – Дивувалися.

– А що з ним? Закохався, либонь. Андрію, у кого ти закохався?

– У свій сон.

Зачудовано знизували плечима та й давали хлопцеві спокій. А той  з нетерпінням чекав вечора, чекав, доки місяць зійде і до нього прилине його казка, його мрія, його небачений сон. Книжка про принцесу Орелію лежала на своєму місці. Ніхто не смів би її взяти. Хтось якось попросив ту книжку в Андрія почитати, так той ледве не у бійку кинувся.

– Не дам, – каже. – То моя книжка.

– Та твоя. Чого ти? Я просто хотів…

– Не можна.

– Але чому?

– Ну… Не можна.

Так і не зумів пояснити.

І знову надходила ніч. І знову тривала казка, гарна, як сон, як весняна погідна днина.

Андрій вже не був хлопчиком, а парубком. Якщо вночі хлопець не мав нормального сну, то вдень не було з нього нормальної роботи. Все ходив та й ходив, як сновида. Йому щось кажуть – а він не чує, його про щось питають – а він мовчить, наче не до нього. Занепокоїлися батьки.

– Що з нашим сином? – Бідкалася мати.

– Та… Діло молоде. Може закохався хлопець. Свої роки згадай, – заспокоював її чоловік, хоч і в самого серце було не на місці.

– Коли закохався, то нехай би женився. Хіба ж ми проти? Якщо дівчина порядна, то ми ж не боронимо. Але ж він нікуди не ходить, ні з ким не зустрічається. Ні, тут щось не те.

Матирене серце – добрий віщун. Та ніхто до нього не дослухався. А мати журилася та плакала тихенько.

– Піду-но я до знахарки, до баби Горпини, – якось сказала. – Може вона мені щось порадить. Мана якась до нашого Андрія вчепилася.

Чоловік тільки рукою махнув.

– Тільки жінка могла таке придумати. А я тебе мав за розумну. Іти до відьми! В наші дні! В час комп’ютерів та інтернету! Чи ти, Маріє, з глузду з’їхала? Що вона тобі скаже? Що поможе?

– Горпина зовсім не відьма. Вона травознайка.

– Тимпаче. То чого до неї йти? Дівчатам якесь зілля привороту-відвороту може й дасть. А в нашім ділі… Та йди вже, як намірилася.

Взяла Марія у кошик що там мала та й пішла.

Стара Горпина жила далеко від села, у темних лісових хащах. Аж страшно було у них заходити. Місцина дика, здавалося, що і людська нога тут ніколи не ступала.

«Чого там не ступала? – Заспокоювала себе Марія. – Ходять же до неї люди. По зілля ходять».

Та коли жінка продерлася крізь хащі і вийшла на галяву, сліпуче сонце вдарило їй у вічі. Таким затишком і спокоєм повіяло, що Марія аж присіла у траву, на мить забувши, чого сюди прийшла. Зрошена трава шовково стелилася, подекуди квіти вже відцвітали, а декотрі щойно лише розпускались. Тут можна було б і посидіти, та час на місці не стояв, і треба було йти, куди Марія собі намітила. Неподалік і чепурна хатка виднілася, обнесена живоплотом. Було тут так гарно і любо, що Маріїн острах, котрий все ж був, кудись подівся. І вона вже зовсім сміливо відчинила ворітчата. На подвір’ї вже немолода жінка, запнута білою хусткою, сипала пташкам якесь зерно, а вони, як ті курчата, визбирували його просто біля неї, не боячись і не тікаючи.