– Я не вірю тобі. Ти прийшов, щоб мене згубити. Комусь жаль стало для мене і тієї вежі, і того місця, що я там займаю.

– Фрутеліє, жаль мені тебе. Жаль твоєї вроди молодої, що припала мені до душі. Я прийшов не згубити тебе, а очистити тебе від скверни і взяти за дружину. Мусиш на те погодитися, бо інакше доведеться тобі повернутися у вежу і сидіти у ній все своє життя. Бо хто знає, чи знайдеться ще хтось другий, такий, як я. Це твій шанс вийти з вежі. Якщо хочеш, то і я стану поряд з тобою у вогнище. Лише для того, щоб ти мені повірила. Мені у тому нема потреби, бо я ніколи не відьмував.

Погодилася Фрутелія. А що мала робити? Сміливо увійшла вона у вогонь і стояла там, ясна і усміхнена. Прибулець, озброївшись мечем, пильно стежив за вогнищем. Раптом, коли полум’я спалахнуло найяскравіше, з нього виповзла змія. Чоловік розрубав змію мечем і кинув у вогонь.

Полум’я погасло. Перед ошелешеним натовпом стояла усміхнена Фрутелія. Вона була така якась світла, не схожа на себе. Їй принесли розкішний одяг, вона одягнулася і сказала:

– Мені якось так гарно, так сонячно, як ще ніколи не було.

– А ще краще стане, коли ти зробиш хоч якусь добру справу, ну, от і все. Тепер до сповіді і до шлюбу.

 

Доки роки пливтимуть собі один за другим, я, випереджаючи їх, розкажу, що ж було далі. Ніяких несподіванок. Все, як і мало бути. Мілена і Григорій побралися, і це була найкраща і найщасливіша пара на землі. А потім Григорій привів свою кохану до неймовірно гарного трояндового куща і сказав:

– Ці квіти я виростив для тебе, моя Мілена. Я не хотів їх зрізувати. Нехай цвітуть і милують очі не лише нам.

– Вони прекрасні, – захоплено сказала Мілена.

– Квіти і справді чудові, – поважно сказав і кіт Лусик.

Сміявся  день, заповзято дзвеніли коники в траві, а десь поруч снувалася нова казка, цікава і не схожа на жодну попередню казку. Казка може і не про принцесу. А про що? Ну… Всьому свій час. Напишеться – тоді й будете знати.

 

 

Було у батька три сини

Жив та був собі на світі чоловік один на ім’я Дмитро. Був той чоловік ні бідний, ні багатий, а так, середнього достатку. І мав той чоловік три сини. Один син роботящий був, на всі руки майстер, другий – так собі: скажеш – зробить, а не скажеш – то й не візьметься. А що вже третій син – то там таке ледащо, що просто біда з ним. А тут на лихо ще й батько йому потурав, ніжив і пестив його більше від других. Нехай, мовляв, він же ж таки молодший. Їдуть хлопці косити, а Іван ніжиться в постелі, не хочеться йому так зарання вставати.

– Їдьте, хлопці, без Івана, – каже батько. – Нехай вдома залишиться. Щось мені тут допоможе.

– Нічого, тату, він вам не допоможе, – обурюються брати. – Даремно ви з ним так панькаєтесь.

Нагримає батько на синів та й випровадить їх у поле, а свого мізинчика, свого пестунчика вдома залишить. Поспить Іван до полудня, поснідає, що вже й сніданком не назвеш, та й на річку піде, а потім на сонечку вилежується. Повернуться брати з поля, натомлені та сонцем насмажені, а Іван собі веселенький, усміхається та ще й з братів кепкує. Дурнем його не назвеш, і на розумного наче й не схожий. Словом, ледащо несусвітнє.

Як дійшли сини до зросту, покликав їх батько та й каже:

– Сини мої любі, годував я вас, доглядав, вчив вас, як міг, а тепер пора вже вам своїм розумом жити, самим свій шматок хліба заробляти. Як будете дбати – так будете мати. Візьміть собі по хлібині, по вузлику солі, по кілька сорочок та й ідіть собі в світ. Мене, сини мої, не лайте та лихим словом не згадуйте. Світ широкий, то може і знайдете там свою долю.

Попрощалися хлопці з батьком та й пішли у світ різними шляхами. Старший син Сидір, той, що роботящий був, тільки-но дійшов до сусіднього села, як став для себе роботу питати.

– А чи не маєте ви, дядьку, якої роботи для мене?

– А що ж ти вмієш, парубче?

– Ви б краще спитали, чого я не вмію. Вмію косити, молотити, коней підкувати, дім будувати. Що батько вмів, того й мене навчив.

– То добре. Ставай у мене до роботи. Якщо ти не хвалько, то без роботи не будеш та й заробиш добре.

Середущий син Микита йшов, йшов, доки всю хлібину не з’їв, а далі й задумався:

«А що ж його робити? Їсти хочеться, а нічого. І не хотілося б за роботу братися, та треба. Бо задурно ніхто їсти не дасть».

Став і собі роботу напитувати. Проситься до багатого господаря.

– Чи нема у вас для мене якої роботи?

– А якої ж тобі роботи?

– Та… Щоб не дуже важко робити і щоб добре заробити.

Господар глянув на хлопця уважно та й подумав собі:

«Лінкуватий, видно, хлопець. Та візьму, бо саме наймит від мене пішов. Нехай пробує».

– Є у мене, парубче, робота. Саме для тебе. Робота не важка, та робити однак треба. Маю я пару виїзних коней. Добрі коні. До плуга їх не запрягаю. Тримаю тільки для виїзду. Коні мають бути доглянуті, бо, дивлячись на моїх коней, люди і про мене судять. Робота в тебе буде така: цілий день тих коней чистити і вичісувати. Щоб лисніли. Будеш мати добрий харч, я тобі добре платитиму, але й ти старайся. Лінкуватих я не люблю. І мої коні не люблять.