Та треба вам знати, що жили в тому селі, на самій його окраїні, аж під лісом, двоє непевних людей. Ніхто про них толком нічого не знав. Прибилися вони звідкись у те село та й так собі жили. Ні люди до них, ні вони до людей. Бідні не були, але й багатством не хвалилися. Почули й вони про Микиту. Почули та …

– А, що, Семене? Кажуть, розбагатів Микита. Чи не пора нам до нього навідатися?

– Почекай, Пилипе. Може це тільки балачки.

– Ні, не балачки. Он церкву відновлюють. Там таке затіяли. Бачив?

– Не бачив. Ти ж знаєш, що я до церкви не ходжу.

– Отож-бо й воно. А інколи треба. А по селі скільки всього його коштом зроблено. Треба йти, доки він всього багатства не потратив.

– Як йти – то йти, – понуро озвався Семен.

Як ніч огорнула село, пішли до Микити.

– Якби знати, де він своє багатство ховає.

– Ще може тобі й ключі від скрині дати?

– Та… Ми й без ключів його візьмемо.

– Либонь, що не в хаті.

– А я тримав би тільки в хаті. Спав би на ньому.

– Та… До хати іти не хотілося б. Шуму наробимо, а чи дістанемо щось – не знати.

– Та дістанемо. Але коли він нас впізнає, то доведеться з села вибиратися. А не хотілося б. Ми тут непогано прижилися.

– Та з Микитиним багатством ми скрізь приживемося.

– Треба було ще Олейка покликати.

– Ну да! Олейка! Ото сказав! Щоб ще з ним ділитися? Ні вже. Що дістанемо, то буде наше.

– Як ти думаєш, Микита легко віддасть своє багатство? Чи почне бійку?

– Ні, легко він не віддасть. Та який би дурень віддав? Доведеться…

– Ти взяв все, що треба?

– Взяв. Аби тільки стара не верещала.

– Зв’яжемо і рот закриємо.

– Тихо. Прийшли.

– Собаки нема?

– Нема. Тссс! Хтось… Ходить.

– Микита? Не спить?

– Ні. То не Микита. Вищий і кремезніший.

– Невже охорону найняв?

– Видно, таки найняв.

– Тссс. Либонь, помітив нас. Курить…

– Микита не курить.

– Кажу ж тобі, що це не Микита.

– І смалить не цигарку. Люльку!

– Козак якийсь…

– От так штука!.. Влипли ми з тобою.

– Тікаймо звідси.

– Пізно. Він нас помітив. Хочеш, щоб пальнув? Тихо. Іде до нас.

– Що, хлопці? Заблукали?

– Та…

– Знаю ваші наміри. Та нічого у вас не вийде. Я тут на чатах. Козак Конотопської сотні Глухівського полку Іван Непийвода. Шабля і пістолі при мені. Чи з вас хтось хотів би зі мною позмагатися? Просто так. Розім’ятися.

– Та ні. Ми…

– Хтось там, либонь, щось з собою прихопив. Я знаю. То чого ж? Витягай свою штрикалку.

– Та ми… Нічого. Та ми…

– Ви, хлопці, мені не брешіть. Я знаю не тільки те, що ви кажете, але й те, що ви думаєте. Раджу вам йти назовсім не тільки з цього двору, а й з того села.

– Та ми… А чому з села?

– Ще раз вас тут зустріну – розмовляти з вами не буду, посічу вас отією шаблюкою на капусту. Нехай потім розбираються, хто це зробив. Такі шаблі тепер є тільки в музеях. Ідіть, хлопці, поки я добрий, поки я не передумав.

– Та може вже ж нам з села не треба іти? Ми ж нічого не зробили.

– Ідіть, хлопці. З покійниками не сперечаються.

– А ви…

– Так, я покійник. А де ж ви зараз можете побачити живого козака? Хіба на виставі. Так то ж козаки не справжні, а вигадані. А я – козак справжнісінький.

Крадії спершу стояли, як остовпілі, а коли спромоглися до якогось руху, то їх, як вітром здуло. Козак засміявся  і ще дужче запихкав своєю люлькою.

– Добре я їх налякав. Тепер до нових віників забудуть сюди дорогу.

Сказавши те, зник, наче розвіявся, наче його тут і не було.