Таємниця казок

– Ти вирішив. А у мене спитав? Не спитав.

– Пробував питати. Ти пригадуєш, як Принц тобі розказував? Ти не хотів.

– Я й зараз не хочу. Закинь мене в мою розвалюху – і я й далі буду жити в голоді і в холоді.

– Ти того хочеш?

– Так.

– Добре. Ти прокинешся завтра у себе вдома. Але добре подумай, чи ти того хочеш. Тут ти можеш прислужитися людям. Їм треба господаря. Я не можу начаклувати їм розуму. А вони тут якісь безпорадні. Не знають без господаря, коли орати, коли сіяти, коли жнивувати. Я думав, що тобі таке сподобається: всьому лад давати. Людям допоможеш і сам безбідно у пошані проживеш. Сите життя, ласий шматок – це добре. Але ж хіба у тому щастя? Може й для дурнів це і щастя. Але ж ти не дурень. То прислужися людям своїм розумом. Це ж втіха.

Тут увійшли ті двоє слуг, що ходили до біса та до лихої матері.

– Ваше величносте дядьку Степане, не вели нас карати, але ми не знайшли ні того біса, ні лихої матері. Кого не питали – всі з нас сміялися, а толком пояснити ніхто так і не зміг.

– Добре, хлопці. Сідайте снідати.

– Як? Та ми…

– Отут і сідайте. Бачите, скільки всього? Для всіх вистачить ще й зостанеться. Їжте та в поле збирайтеся. І я з вами поїду. Поля ваші оглянути треба. Будемо господарювати.

– То ти залишаєшся? – спитав втішений Гуль.

– Залишаюся. Тільки ти не думай, що тобі зі мною буде легко жити. Чого не зможемо ми і не зможе природа, то те мусиш ти.

– Та хіба ж я що? Як треба, то й треба.

 

Минали роки. Вже давно обжився Степан на новому місці. Острів став квітучим і багатим. Він заманював до себе і купців, і мандрівників. Тут не було жодного бідного, жодного голодного, жодного недужого. Про недужих дбав чарівник Гуль. Тут було стільки дітей, що, здавалося, весь острів тільки їм належав. Зозулястий півень жив і досі. І голос у нього звучав, як колись, потужно і дзвінко. Місцеві півні заздрили йому, та битися з ним ніхто не наважувався – королівський півень, нічого не вдієш. Тільки подекуди сиве пір’я пробивалося. Принц, не дивлячись на заняття спортом, обважнів і розтовстів. Гірко зітхав, та від смачної їжі відмовитися не міг.

– Це як для солідності, – казав. Він завів собі дружину – довгошерсту породисту кицю, а слідом за ними ходила чимала черідка кошенят: і більші, і менші, і зовсім маленькі. Іноземні посли називали Степана королем гречкосієм. А він не ображався, бо так і є. Зате у гречкосія королівство – повна чаша. А що вже пригостити тут вміють, як ніде. Хто сюди приїде, то й і їхати звідси не хоче. Може й нам доведеться колись побувати у тому благодатному краю. А коли побуваємо, то й вам ще якусь цікавинку розкажемо.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × two =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.