Вранці нова принцеса мала йти до королеви. Так тут з давніх давен заведено було. Фрута вже сама її одягала і чепурила. Покоївку і близько не підпускала.

– Тільки, Жаблено, не надумайся перед королевою квакати.

– А якщо ненароком?

– А я ненароком вліплю тобі такого стусана, що ти в своєму болоті опинишся. Тоді знатимеш.

Королеву вразило, що її донька якась не така. На себе не схожа. Ніби вона, а ніби й не вона. Не знає, як стати і що сказати. Очі відводить, не гострословить. Та й Лусика з нею нема. А це не припустимо.

«Щось тут не те, – подумала королева. – Наче Мілена, а наче й ні…»

– Доброго ранку, донечко.

– Ква-ква! Доброго ранку.

– Як ти спала?

– Ква-ква! Добре.

Фрута непомітно дала їй стусана.

– А де твій Лусик? З ним все гаразд?

– Так. Квусик десь, мабуть… бігає.

– У нас сьогодні будуть гості. Буде принц Фрід. Тобі доведеться до нього вийти. У твоєму житті настає такий час, коли вже треба задуматися про нареченого. То от принц Фрід…

– Ква! Ква!

– Послухай, Мілено, чого це ти сьогодні розквакалася? Фруто, що з нею?

– Не знаю. Мабуть, чергові пустощі.

– Пустощі – це добре. Та чи не забагато їх на одну принцесу? Ще мені бракувало, щоб вона перед принцом розквакалася. Сорому не оберешся. Ні, Мілено. Сьогодні ти до принца не вийдеш. Скажу, що ти недужа.

– Ква! Ква!

– Зараз же перестань. Фруто, її негайно треба показати лікареві. Це якийсь психічний розлад. Ану глянь мені в очі. В очі мені дивися. Ні, Фруто, це не Мілена.

– Не Мілена? А хто ж?

– Не знаю. Де моя дівчинка? Що ти зробила з принцесою? Де вона?

– Та я…

– А де няня?

– Її нема. Ми її послали на село за продуктами.

– Няню? За продуктами? Вона вже стара жінка. Хіба більше нікому було поїхати? Хто послав Марію без мого відому?

– Ну… Я думала…

– А хто ти така, щоб вмішуватися не в своє діло? Хіба це справа гувернантки? Краще б принцесу пильнувала. Геть мені звідси. І цю самозванку забери. Це не принцеса.

Як тільки вони опинилися в покоях принцеси, Фрута вхопила Жаблену за коси та стала немилосердно товкти її головою об стіну. Жаблена завищала:

– Ква! Боляче!

– Ще не так буде боляче. Я тобі скільки казала, щоб ти не квакала.

Жаблена плакала.

– Ти думаєш, що так легко відвикнути? Тут час потрібний.

– Час! Нема часу. Хіба сказати королеві:

«Почекайте, ваша величність, поки принцеса квакати відвикне».

Ти все зіпсувала. Повернешся тепер у своє болото і будеш там квакати, скільки тобі захочеться. І той чортів кіт кудись запропастився. Хоча важко собі уявити, що він би тебе признав. Він, клятий, любить тільки свою принцесу. Це ж треба було спробувати. А я його так немилосердно вишвирнула. Та вже що тепер? Все втрачено.

– А може ще не все?

– Треба було більше квакати перед королевою. Ух! Убити тебе мало.

– Однак… Я не розумію, до чого тут кіт.

– Не розумієш, бо ти – жаба. І розум у тебе жаб’ячий. Далеко тобі до принцеси Мілени. Вона, хоч і вреднюча була, та з біса розумна. Всі звикли бачити Мілену  з котом. А тут ти. Без кота. Та ще й квакаєш, як у себе в болоті.

– А що сталося з тією принцесою?

– Та що сталося! Нічого не сталося. Десь там квакає у саду. Я теж часом буваю немудра. Треба було її знищити, а я відпустила. А тепер не знаю, як це мені вдасться.

– А може… Нехай живе?

– Нехай живе. А ти будеш квакати. І що? Врешті-решт королева таки щось зрозуміє. Тоді заквакаємо ми обидві. Ти в своєму болоті, а я… Невідомо де. Та я думаю, як би то… Покличу но я садівника Григорія. Може мені вдасться якось… Його руками.

Григорій був неподалік. Він обходив трояндовий кущ, що особливо яскраво пломенів. Цей кущ так любила принцеса Мілена. Григорій сумно дивився на троянди, і йому хотілося всіх їх зрізати і принести Мілені, аби тільки потішити її. Та знав, що зараз це не допоможе.

Прибігла Окота.

– Йди, Григорію. Фрута кличе.

– Чого їй?

– Не знаю. Сидить, надута, як сич. І та сидить. Зовсім вона не схожа на Мілену.

Увійшов. На Жаблену і не глянув. Знав, це не принцеса. Фрута дивилася на Григорія зверхньо, так, неначе у неї на голові була корона.

– Григорію, кажуть, що в саду розвелося багато жаб. Треба було б якось… Їх винищити.

– Не бачу в тому потреби. Жаби не приносять ніякого зла.

– Неприємні створіння.

– Ква! – несамовито квакнула Жаблена.

– Люди інколи теж бувають неприємні. Але живуть.

Аж тепер Григорій глянув на самозванку.

– Мені здалося, що й тут завелася якась жаба.

– Це тобі здалося. А от в саду…

– Я там взагалі не бачив жодної жаби. Правда, досі я на троянди дивився, які так любить наша принцеса.

– Це було досі.

– А тепер що? Принцеса більше любить жаб?

– Ква!

– Ні, не здалося. Тут таки завелася жаба.

– Не твого розуму діло. Йди і роби, що тобі велено.

– Це наказ королеви?

– Ні, це мій наказ.

– А ти, Фруто, тут хто?

– Я – гувернантка принцеси.

– То ти мені нічого наказувати не можеш. Я у тебе не служу.

– Що?

– Ну-ну… Заспокойся. Гаразд. Відтепер я, як побачу жабу, то постараюся її зловити і принести тобі, Фруто, щоб ти її вбила, бо я сам за своє життя не вбив жодного живого створіння.

 

Увійшла покоївка.

– Чого тобі, Окото? – неприязно спитала Фрута.

– Принцесу Мілену кличуть до короля.

– О, почалося. Іди, Окото. Я впораюся без тебе. Скажи, що принцеса зараз буде.

– Ква! Не піду.

– Це ж чому?

– Боюся. Ква!

– Ти зараз у мене квакнеш останній раз. Збирайся і ходімо.

У короля сиділа королева і найближчі радники. Всі були розтривожені. Королева розказала їм небувалу, просто таки вражаючу річ: принцесу Мілену підмінили. Вона розказала про свою ранкову зустріч з принцесою – і всі занепокоїлися не на жарт.

– А може вам, дорога моя, все це здалося? – засумнівався король.

– Як таке могло здатися? Я заледве з розуму не зійшла. Прийшла без Лусика – це само по собі вражаюче. Всі те знають, як принцеса любить свого котика. Стоїть, в очі мені не дивиться та ще й квакає.

– Ну це вже цікаво. Як же вона квакає?

– Отак. По-жаб’ячому. Як справжня жаба. Я не можу того вам показати. І Лусика чомусь назвала Квусиком. А потім я таки змусила її подивитися мені в очі. Вона як глянула  – я заледве не зімліла. Витрішкувата, бульката, справжнісінька тобі жаба. Ні, це не наша дочка, не Мілена, не принцеса.

– Нісенітниця якась, – обурився король. – Я відклав всі державні справи, відмінив важливі аудієнції, щоб почути, як хтось квакає і які в когось жаб’ячі очі.

– Але ж йдеться про нашу дочку, про принцесу Мілену.

– Думаю, що це чийсь не дуже вдалий жарт або витвір чиєїсь фантазії.

– Ви хочете сказати…

– Нічого я не хочу сказати. Я тільки знаю, що мене відірвали від державних справ, щоб я вислуховував жіночі теревені.

Королева розридалася. Її кинулися заспокоювати. Зчинилася метушня.

– Все дуже просто вирішується, – стурбовано сказав найближчий радник короля. – Звеліть покликати її сюди – і ми всі переконаємося, що все це прибачилося нашій розумній королеві, котра так любить свою дочку, що їй ввижаються всякі жахіття. Її материнську любов можна зрозуміти і захоплюватися нею.

Звеліли покликати принцесу, і всі з нетерпінням чекали її приходу.

Нарешті принцеса увійшла. Всіх вразила її хода, її опущені очі, її неоковирність і незнання етикету. Ні поклонів, ні привітань, як це заведено в присутності такого поважного панства.

«Ні, це не Мілена, – з тим погодилися майже всі. – Схожа на Мілену. Дуже схожа. Але не вона. Ну що це за принцеса? Вона й привітатися як слід не вміє».

– Привіт, Мілено, – першим озвався король. – Чого ж ти мовчиш? Ти бачиш, яке поважне панство тут зібралося, а ти… Ну скажи нам що-небудь.

– Ква, – голосно, дуже голосно озвалася Жаблена. І сама злякалася свого голосу. Хтось засміявся, хтось знизав плечима, королева насупила брови.

– Це дуже мило з твого боку – влаштувати нам таку розвагу. Але ж це не серйозно, погодься.

– Це не розвага. Я просто не можу… Не можу…

Тай розплакалася.

– Так. Тут щось незрозуміле, – понуро сказав король. – Хто мені хоч щось може пояснити? Фруто, ти нічого не хочеш нам сказати?

– Я?.. Ні.

– Дозвольте, ваша величносте.

У двері увійшов старезний дід. Йому було, мабуть, років поза сто. Всі глянули на старого, і ніхто не знав, звідки він тут взявся. Кремезний, статурний, одягнений по-колишньому, в народний стрій, тримався з гідністю. Поклонився королю, королеві, всім іншим – загальний поклін.

– Дозвольте, я все вам поясню. Або, як в народі в нас кажуть, розтлумачу.

Запанувала тиша. Фрута пильно дивилася на діда.

– Що, Фрутелія? Впізнаєш?

– Я вас не знаю.

– Знаєш, знаєш, не прикидайся. Я ще діда твого знав. Сильний відьмак був. До глибокої старості. Його донька не хотіла перебирати батькове ремесло. А ти, люба онука, погодилася. І перебрала. Дід тобі за те великий спадок залишив. Так що ти багата. Дуже багата. І не мусила йти в гувернантки. Та тебе корона вабить. З ранніх літ вабила. Хоча до діда тобі далеко. Вправності тобі бракує. Я б сказав, не дуже вміло ти Жаблену на принцесу обернула. Шито білими нитками. І сліпий би побачив, що це не Мілена. Та місце ти собі добре знайшла. Тепле місце. Добре влаштувалася.

– Накажіть йому вийти. Прийшов якийсь заброда і вчепився до мене, як шевська смола. Ідіть звідси.

– Чому ж? Нехай розказує, – сказав король.

– Навіть дуже цікаво його слухати. А скажи-но, старче, чи ти часом не знаєш що сталося з нашою принцесою Міленою?

– Знаю. Та й ви зараз будете те знати. Я, власне, тому сюди й прийшов. Стара няня Марія мене покликала.

Полегшене зітхання вирвалося з грудей королеви. Жаблена з острахом дивилася на старого, а Фрута не могла встояти на місці. Чи то хотіла втекти, чи кудись заховатися.

– Вашу принцесу підмінено. Це зробила Фрутелія. Чарівниця з неї така собі, але щось трохи знає. Від діда свого перебрала. Замість вашої принцеси вам підсунули справжнісіньку жабу.

– Ох!

– А я ж казала.

– І що тепер?

– А тепер все дуже просто. Жаблено, ти зараз така гарна. Чи не хочеш ти подивитися на себе в дзеркало?

Жаблена закрила руками очі.

– Ні, ні, не хочу.

– А доведеться, – сказав старий і дістав з торби чимале дзеркало.

– А ну ж бо, подивися, – красуне, на свою вроду.

– Ні, ні.

– Допоможіть мені, – попросив старий. І кілька чоловіків поспішили йому на допомогу. Як Жаблена не викручувалася, та її таки заставили глянути на себе в дзеркало. І тут таки вона стала жабою, звичайною жабою ропухою.

– От і всі чари, – посміхнувся старий. – Я ж казав, що все дуже просто.

– Все це добре. Але де ж наша донечка? – зі сльозами спитала королева.

– Принцеса незабаром прийде. Покоївка Окота приводить її до порядку. Дівчинка багато пережила. Вона сплакана і перелякана. Окота з нянею її заспокоюють, миють, одягають, і вона незабаром прийде.

– Скажіть, дідусю. А ви чарівник?

– Ні, любі мої. Я просто старий чоловік, котрий прожив довге життя, багато на світі бачив і трохи щось знаю.

– Тут розчинилися двері і вбігла Мілена з Лусиком на руках, а за нею йшла няня і садівник Григорій. Тут вже було не до дотримання етикету. Обійми, поцілунки, сльози. Лусика також цілували. Тільки Григорій стояв усміхнений і наче зайвий. І ще Жаблена сиділа, сумна і бридка, сиділа і наче чекала вироку. Та про неї вже всі забули. До Жаблени підійшов Григорій.

– А ти чого тут сидиш?

– Та от… чекаю.

– Нема чого тобі чекати. У людей радість. Їм не до тебе. Маршуй в своє болото і більше на відьомські штучки не попадайся.

І пересадив жабу через поріг.

Нарешті королева глянула на садівника.

– А ти, хлопче, що?

– Я – нічого. Прийшов подивитися на людську радість. А ще я відтепер охоронець принцеси.

– Мамо, тату, Григорій мені життя врятував. Григорій, Лусик, няня і оцей дідусь.

– Знаю. Няня розказувала. Ви всі гідні королівської нагороди. Всім видати по мішку золота.

Дід Охрім засміявся.

– Дякую, ваша величносте. Навіщо мені стільки золота? Я все життя без нього прожив і, дасть Бог, ще проживу, скільки мені належить. Хіба що трохи грошей на тютюн візьму, коли ваша ласка, а ще б мені нову чумарку та доброго коня, щоб я скорше додому добрався.

– Могли б і в нас зостатися. Жили б у достатку і в ситості.

– Дякую за ласку, та я вже звик в себе вдома, по-простому, по-колишньому.

– А ти, Григорію?

– А я трохи золота взяв би. На весільний подарунок для молодої. Колись же і мені прийде час своє гніздечко вити. А зараз… У моїй хатчині дах протікає, то годилося б його полагодити.

– А скажи, Григорію, ми тут всі свої., чи нагледів ти вже собі наречену?

Хлопець зашарівся.

– Та… Поки-що ні. За роботою ніколи мені за нареченими дивитися.

– Лукавиш, хлопче. І ми колись були молодими. Дещо пам’ятаємо.

Присутні розвеснено посміхалися.

– А якщо й нагледів, – глянув на Мілену, то вона, як зірка в небі: світить ясно, та живе високо.

Королева від надлишку емоцій ніяк не могла зупинитися.

– Я тут… Ні з ким, правда, не радилася… Та, думаю, його величність буде не проти. Та й, зрештою, у всіх казках буває… Я знаю, що принцеса давно до тебе схильна. Якщо і ти… Словом, якщо ви згідні, то я об’являю вас нареченими.

Григорій впав навколішки перед королевою, а потім поцілував крайчик плаття принцеси.

– Та з весіллям доведеться ще почекати, доки підросте наша Мілена.

Що тут почалося! Оплески, радісні вигуки.