– Їжте, їжте, мої співунчики, баба Горпина вам ще винесе.
Побачивши чужу людину, птаство злетіло і вмостилося на найближчій берізці.
– Добрго дня, – привіталася Марія. – Я Вам всю пташню розполохала.
– Нічого. Вони знову прилетять. Вони в мене ручні.
Увійшли до прибраної хати. Сіли.
– Мусите мені розказати, з чим прийшли. Бо я не ворожка, сама не вгадаю.
Марія обсмикнула фартушок та й стала розказувати про свою біду. Стара Горпина уважно її вислухала, а потім сказала:
– Все це не просто і дуже небезпечно, але я лише травознайка. Ні ворожити, ні чаклувати не вмію. Та я вам нараджу діда Михтода. То старий і мудрий дід. Прожив він своїх сто двадцять літ і ще, мабуть, проживе стільки ж. Він багато знає такого, що, як стане розказувати, то не віриться: слухаєш, як казку. Ми часом з ним здибаємося. Він тут недалеко живе. Я проведу вас.
Дід Михтод і справді жив недалеко. Хатинка маленька, в землю вросла. Та подвір’я ошатне, по-господарськи прибране. Скрізь квіти. Та ще порічки саме поспіли, гріються собі на осонні, око веселять. Дід рвав їх, щось примовляючи та приспівуючи.
– Помагай Біг, діду Михтоде.
– Дякувати.
– А я Вам ось молодичку привела.
– Гарна молодичка. Та ти трохи спізнилася, Горпино. Раніше треба було.
Зітхнув старий та й посміхнувся, блиснувши здоровими білими зубами.
Посідали не лавчині під грушкою. Дід потряс її – і кілька грушок впало додолу.
– Беріть, пригощайтеся. Вони ранні і соковиті.
І сам захрумкотів солодким плодом.
– Тільки оси набридли. Страх як люблять мої грушки. І казав їм вже, щоб діда не кривдили – не помагає. Доведеться з ними суворіше, якщо по -доброму не розуміють.
– А ви, діду, і осину мову знаєте? – Здивувалася Марія.
– А я, дочко, за свої довгі роки всякого навчився. Може й того, чого не треба. Та якщо подумати, то всяке знання в житті знадобитися може.
Дід був спокійний, непорушний, наче скеля чи… Вічність. Зате Марія нетерпеливилася і поглядала на сонце: було вже нерано… Нарешті старий повернувся до неї.
– А ти, молодице, можеш нічого мені не розказувати про свою біду. Знаю, чого ти прийшла. Добре зробила Горпина, що тебе до мене привела. Син…
– Так, діду, син.
– То ти кажеш, не спить твій син по ночах?
– Я того не знаю. Тільки вдень він ходить самм несвій. Ні до роботи, ні до розмови.
– Скажи, дочко, а чи любить твій син читати книжки?
– Так, читати він змалку любить. Хіба ж то зле?
– Ні, не зле. Це навіть дуже добре. Та буває інколи… А скажи, дочко, яка у нього найулюбленіша книжка зараз? Є у нього така?
– Зараз? Віднедавна казку якусь читає.
– Казку? Такий дорослий?
– Так. Він казки з дитинства любив і дотепер любить. Я так думаю, що в тому нічого поганого немає. Я й сама казки і досі люблю, хоч уже й у віці.
– Звичайно. В тому нема нічого поганого ні зазорного. Біда тоді, коли казка приходить в людське життя і втручається в нього.
– А таке буває?
– Не часто, та інколи буває.
– І що тоді?
– Треба запобігти лихові.
– А що може трапитися?
– Та… Всяке. То ти згадала, яка з книжок стала тепер найулюбленішою книжкою твого сина?
– Думаю… Біля його ліжка на столику лежить. Думаю, що це вона. Ту книжку йому недавно хтось подарував. Ще я здивувалася, бо товариш попросив у нього ту книжку почитати, то він не дав. Аж розсердився. Я здивувалася, бо мій Андрій ніколи не був скупий. Завжди був подільчивий. А тут …
– І що ж це за книжка?
– Казка якась. На обкладинці принцеса намальована. Я так думаю, що це принцеса. Гарна така, в розкішному одязі. О, згадала. Книжка називається «Орелія». Либонь, і принцесу так звати – Орелія. Я ще розгорнула і глянула. Бо, як я вже сказала, і сама люблю казки.
– І що?
– Зараз згадаю. Починалася якось так… «давно-давно, в незапам’ятні часи, жив-був на світі король». Якось так вона починається.
– Що ж… Принцеса кажеш? Цілком можливо.
– Ви мене, діду, лякаєте.
– Я не хочу, дочко, тебе лякати, але мусиш допильнувати сон свого сина. Цілком можливо, що та принцеса Орелія приходить у сон твого хлопця. Таке буває, що дітям сняться казкові сюжети – і нічого. Але тут зовсім інше. Може бути, що та принцеса закохалася у твого парубка. А якщо ще й він у неї – тоді біда. Тоді може вивести та Орелія твого сина у свої давні, незапам’ятні часи.
– Ой, лихо мені. А що ж робити?
– Головне – не панікуй. Кажу ж тобі : добре, що ти до мене прийшла. Сама ти з тим не впораєшся. Тепер треба допильнувати, чи це так, чи це все я собі придумав. Але пам’ятай: прослідкуєш – сама нічого не роби. До мене прийдеш.
– Добре. Прийду.
Старий зайшов до хати, за хвилину вийшов і подав жінці пояс.
– Візьми цей пояс. Він зробить тебе невидимою. Можеш спробувати.
Заперезалася Марія тим поясом – і сама себе не побачила.
– Я казала, що дід Михтод щось придумає, – посміхнулася Горпина.
– Тепер вже йди. І вдома про нашу розмову ні слова. Щоб нічого і нікого не сполохати.
Попрощалися з дідом Михтодом. Стара Горпина вивела Марію на дорогу, і Марія пішла собі, додаючи ногам пругкості. Вечоріло. Їй треба було скоренько впоратися і готуватися до неспокійної безсонної ночі.
От і сонце сіло. Андрій, повечерявши, скоренько і спати вклався. Марія почекала, поки все вдомі затихло, тоді й сама, заперезавшись незвичайним паском, що зробив її невидимою, сіла в кутку синової кімнати та й завмерла, дослухаючись до рівного дихання сина. Місяць світив як навмисне так, що було видно все, як на долоні. Знадвору не долинало ні звука. Сонна тиша огортала кімнату. Марія ніколи й не думала, що непорушно сидіти, нічого не роблячи, так важко. Ще трошки – і Марія ледве не заснула. Хоч сама себе щипай за ніс.
«Е-е, так не годиться. Так я все на світі проспати можу. Так і не допильную, хто ж то такий баламутить мого сина. А може і справді то дідова фантазія? Може й Орелії ніякої немає? Книжка собі та й годі. Казка. А я сиджу тут і зі сном борюся. Тьху! Потім сама з себе сміятися буду. Та вже треба пильнувати, щоб потім не картати себе. Дід таки щось знає. Он якого пояса мені дав».
Аж раптом порух якийсь. Спершу ледь вловимий. Марія напружилася. На столику заворушилася книжка. І ось з’явилася постава дівчини. Ах, яка то була дівчина! Легка, граційна, в розкішних шатах. Ароматний повів виповнив всю кімнату. Запаморочливий, дурманячий, аж думка наче зачемріла.
«Воно й не дивно, що мого Андрія так перейняло, – подумала Марія. – Молодий ще. Он я стара і то… Пильнувати, пильнувати. Не можна розсіюватися».
А дівчина стала біля ліжка, нахилилася о Андрія і поцілувала його. Марія заледве не скрикнула. Аж сама собі рота затулила. Хлопець поворушився, але очей не розплющив.
– Орелія! Ти прийшла, ясочко моя, – прошепотів самими лише губами.
– Я прийшла, соколе мій ясний. Ніяка сила , навіть заборона мого батька, не змусила б мене не прийти. Просила, благала тільки місяця, аби світив. Яким довгим видався мені цей день. Гості, прийоми, пусті розмови… Ах, як все це нудно. Поглядала на небо і все чекала, коли вже нарешті той місяць зійде.
– Орелія!
– А ти чекав мене, мій любий?
– Чекав. Дуже чекав. І думки іншої в мене не було. Про тебе тільки й думав.
Марія не могла повірити, що це говорив її син, її Андрій.
«Еге-ге. Треба щось робити. Ця дівчина і справді легко виведе його з дому і поведе, куди захоче. І він піде за нею. Тепер я бачу, що піде, куди вона скаже».
Такі розмови між закоханими точилися аж до ранку. Звичайні розмови двох закоханих. Що їх передавати? Хіба передасиш? Слів забракне. Андрій ніразу не розплющив очей. А дівчина… Вона стояла біля нього, сиділа обіч нього не стільчику, нахилялася до хлопця, гладида його і цілувала. А він сонно ворушив губами, і говорив, говорив найпестливіші слова. Марія і не підозрювала, що їх стільки знає її син. Так тривало аж до ранкової зорі. Дівчина попрощалася, підійшла до столика і зникла. Андрій задихав рівно і спокійно. Заснув міцно і очевидно, без снів. Марія встала, тихенько, щоб не скрипнув ні стілець, ні підлога, прочинила вікно, щоб розвіявся дурманний аромат, залишений принцесою, потім тихенько зачинила вікно, підійшла до столика, з острахом доторкнулася до книжки.