Таємниця казок

Таємниця казок (замість передмови)

Авторка Тетяна Фролова – це я, бабуся Тетяна. Не лякайтеся, я не буду втомлювати вас зайвими датами чи деталями зі своєї біографії, бо це не так уже й важливо. Скажу лише, що я пишу вірші, оповідання, повісті і казки. Маю чимало вже своїх книжок. Казки я особливо люблю. І слухати, і читати, і … писати. Колись я розказувала казки своїм синам, потім онукам. А тепер вже вони повиростали, і я хочу потішити своїми  казками вас.

А чи знаєте ви, що кожна казка, як і кожна людина, має свою таємницю? Не вірите? А ви запитайте у авторки, ну хоча б у мене. І що? Ніхто тих таємниць не знає? Ну чому ж?.. Знає ті таємниці казкарка, всі принцеси, лицарі і чарівники. Знатимете і ви, якщо будете ті казки читати. А читати їх конче треба. Бо без них ну ніяк не можна. Бо як без казки буде рости дитина? Ви таких дітей знаєте, щоб росли без казки? Ні? І я не знаю. Читати казку це найперше цікаво. А ще казка – розумна наставниця. Вона вчить мудрості, справедливості, вчить вірити у перемогу добра над злом. Моя вам порада: ростіть з казкою, любіть її, вчіться у казки, у неї є чому повчитися. А якщо ви вже виросли, що ж, прочитайте її ще раз і неодмінно посміхніться. І не забувайте її, стару добру казку. Або нову і сучасну. Вона теж може чогось навчити. А тепер признайтеся чесно: чи збагнули ви таємницю казок? Ні? Що ж, прочитайте ще раз. Розкажіть ті казки своїм братикам і сестричкам, своїм друзям, а може й мамі чи бабусі, бо у чоловіків на казки завжди бракує часу. А тепер збагнули? Ну добре, підкажу. Таємниця казок не в чарах, не в дивовижному сюжеті, а в тій мудрості, яка струмує з казки, в тому, що у казці добро завжди перемагає. А цікаві пригоди – це обов’язково. Бо без них і казки не було б. А головне те, чого навчила вас ця казка. А ще у казці є щось таке незбагненне, що змушує прочитати її ще раз. Якщо хочеться, то читайте. І добрим словом згадайте авторку, якщо вона того заслуговує. І, повірте, мені це буде не зайве. Напросилася? Вибачайте.

Тетяна Фролова

 

Лесета

Замок «Лесета» був овіяний якоюсь незвіданою таїною, легендами та переказами, а ще навіть якимсь острахом. Цю назву вимовляли якось притишено, обережно, наче боялися щось наполохати або самі полохалися від тієї назви. Ніхто до ладу нічого не знав. Чомусь ніяких записів про той замок не збереглося. Самі тільки перекази та легенди. Та чи можна було їм йняти віри? Знали, невідомо звідки, що був той замок збудований у 16 столітті, що жили в ньому граф і графиня. І дочка у них була, Лесета. В її честь і замок було названо. Знали ще, що та Лесета красуня була, а ще співала так, що, хто хоч раз почув її спів, той не міг вже жити без того співу. А ще розповідали, що померла Лесета дуже молодою. Смерть її була загадковою, повитою якоюсь містикою і таємницею. Граф і графиня тяжко пережили смерть своєї єдиної доньки. Вони так і не впоралися з своїм великим горем. Ніщо не могло їх розрадити. Якийсь час ще жили в своєму замку, але тут все нагадувало їм про їхню втрату, і вони врешті-решт пішли в монастир і там доживали свого віку. Перед тим, як піти в монастир, граф з графинею відпустили на волю всіх своїх селян. І тепер ще пам’ятали їх як своїх благодійників. Отаке розказували. А чи так було, чи ні, – того до ладу не знав ніхто.

Музеєм той замок так і не став з простої банальної причини – не було коштів. А жаль. Казали, що там було на що подивитися. Казали, що там повністю збереглася світлиця Лесети з усім, що в ній було: меблями, посудом, виробами з золота і срібла, з порцеляни. Все це, певно, давно розікрали б, та чиясь мудра голова придумала замкнути ту світличку і, кажуть, сигналізацію навіть встановити. А я собі так думаю, що і сигналізація не допомогла б, якби не острах. Отой острах і злодіїв стримував.

Стояв той замок на горі, а село в долині розкинулося. Жило собі село своїм життям: тут женилися, народжувались, вмирали, як і скрізь. Розросталося село, нові хати будувалися, от тільки ближче до замку ніхто не селився. Раз те, що гора, а друге те, що… Розказували, що біля замку час від часу з’являлася Лесета. Дехто не вірив, а декотрі божилися, що самі її бачили.

– А звідки ви знаєте, що це була Лесета?

– А хто ж ще?

– А може так якась дівчина вирішила собі прогулятися.

– Біля замку?

– Біля замку. А що ж тут такого? Я б і сам пішов, якби…

– Пішов би. Якби сміливості не забракло.

– Сміливості? Мені?

– А може ні? Вмер би від страху, до брами не дійшовши.

– Я? Вмер би? Побиймося об заклад. Я піду до замку. І не вдень, а вночі. Що ставиш?

– Та… Не знаю…

– Перестаньте ви, дурні півні, – припам’ятав хтось із старших. – Дурні, бо молоді. Станете старшими – то й порозумнішаєте. На таке об заклад битися не можна. Погано закінчується. Один вже колись бився. Смушеву шапку ставив. Кажуть, добра шапка була.

– І що?

– Що! Що… З вежі впав – і розбився. З тим жартувати не можна. Ми не знаємо, що там.

– А що там? Миші, павуки, а може ще й кажани.

– А Лесета?

– Яка там Лесета! Її вже й кісток не зосталося.

– Ти там знаєш.

– А що там знати? Не роки, а віки пройшли. Тільки подумати: віки! А може й Лесети ніякої не було.

– Як це не було?

– А так, дуже просто. Вигадали люди – ото й тобі Лесета. Наші люди вигадувати вміють. І казки, і легенди, і перекази. І Лесету вигадали. Щоб ми з тобою повірили.

– Ні, Лесета була. Це я знаю. А кажуть, була красуня. От би побачити хоч крайчиком ока. І співала, кажуть, дивовижно. От би почути.

– Ага, помрій. І не побачиш, і не почуєш. Нема Лесети. А може й не було ніколи.

– Лесети не було? Ось не вигадуй. Так можна сказати, що й тебе не було, і мене.

– Та що ми? Пройдуть віки – і про нас навіть спомину не залишиться. Про Лесету хоч легенди. А про нас що? Нічогісінько! Ні сліду!

– То чому ж ти не віриш, що Лесета таки була? Була! Розумієш?

– Може й була. І все-таки я пішов би в той замок. Переночував би там – і довів би всім, і сам би переконався, що нема там ніяких привидів, і голоси там ніякі не лунають.

– А що за голоси? Я про голоси щось не чув.

– Так кажуть. Розумієш? Все щось кажуть. Нібито в тому замку опівночі…

– Ой!

– Та нема чого лякатися. Кажуть, нібито опівночі в замку бряжчать мечі, хтось стогне, чути якісь голосіння. А часом… Співає Лесета. Та так співає, як ото колись русалки подекуди співали. Хто почує той спів, то тому хоч на світі не живи. Бо без того співу не може та людина на світі жити. Не може – і все.

– То чого ж ти тоді кажеш, що Лесети нема?

– Бо я в ті байки не вірю. От якби я сам міг переконатися. А так…

– А як же ти міг би переконатися, щоб повірити?

– Переночувати в замку – от як! Єдиний вихід.

– Один підеш – не повірять, що б ти не розказував. А піти удвох – то може нічого й не показатися. Бо привиди, вони, знаєш, не люблять колективних відвідин.

– Це вони самі тобі казали?

– Не казали, але я так думаю.

– Ти собі думай що-завгодно, але я тобі кажу, що ніяких привидів там немає.

– А я певен, що є. У всіх старовинних замках є привиди. Ось і про Підгорецький замок розказують…

– А ти слухай, то тобі такого нарозказують, що в найстрашнішій казці такого не вичитаєш.

– Не віриш?

– Не вірю.

– А те, що Лесету бачили?

– Теж не вірю. Може дівчина собі гуляла. Наша ж таки дівчина.

– Біля замку?

– А як і біля замку, то й що? Може на здибанку йшла собі, то й пішла подалі від людей.

– Яка там здибанка! Сукня така біла та пишна, видать, весільна, з довжелезним шлейфом. І фата на ній, вся в пацьорках, так і блищить, так і переливається. У вінку. Квітки свіжі, наче щойно зірвані. А ти кажеш…

– От піду в замок, побачу Лесету – тоді тобі й розкажу, чи така вона красна, як про неї розказують.

Сперечалися між собою два хлопці-ровесники. Було їм щойно по шістнадцять літ на кожного. Обидва заповзяті та задерикуваті. Ще й до парубків не доросли, а так і горять, так і хочеться їм здійснити щось небачене, щось дивовижне. Однак Микола все ж спокійніший був, розважніший і навіть трохи романтичний. Йому хотілося вірити, що десь там біля замку чи й в самому замку ходить Лесета у своєму весільному вбранні. І лячно в таке вірити, але ж так хочеться. І то нічого, що Лесета жила скількись віків тому, однак…

Степан мав іншу вдачу. Казки та легенди і він любив. Але ж то казки, видумки всякі. А в житті все має бути на своїх місцях. І нічого вірити у всякі химери. Що є – те є, а чого нема – то вибачайте. І постановив собі Степан неодмінно піти до замку. І не просто до замку піти, а й в замок проникнути, щоб там і переночувати.

«Було б добре і в Лесетину світлицю потрапити, але там сигналізація. Тут вже нічого не зробиш. Нічого нікому не скажу, бо  спробуй скажи комусь, то по секрету все село знатиме. Сказав би Миколі – йому можна сказати – так за мною ув’яжеться. О, від Миколи не відчепишся. Не візьмеш – то назирці піде. Ні, це не годиться. Мовчати, мовчати, як риба. Приготуватися – і вночі… Що там казати? Воно таки трохи страшно. Удвох веселіше було б. Але ж, як кажуть: вовка боятися – в ліс не йти. А я таки і в ліс піду, і вовка не злякаюся. А може й Лесету побачу, якщо вона і справді там є. Правда, хлопці потім віри неймуть, але то вже таке… Нехай вже самі йдуть, щоб пересвідчитися…»

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 + twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.