Цього дня Оленка прийшла зі школи схвильована.
– Ви чули? – гукнула ще з порога. – До нас цирк приїхав.
– Та чули вже, – якось сумно відгукнулася на ту новину мати. Вона не поділяла доньчиного хвилювання.
– А ще… – дівчинка зітхнула. – З ними виступає мавпочка. Мадмуазель Ріта.
Тепер зітхнула мама.
– Наші ходили. Казали, що класно. У школі тепер тільки й розмов, що про цирк, про мавпочку Ріту і про лева Теофіла. Вона з ним виступає. Може й ми підемо?
– А ти хотіла б?
– Дуже хотіла б. Хоч на чужу мавпочку подивитися, коли своєї немає.
Якось сумно стало в хаті.
– То підемо, якщо ти хочеш. Пошлемо тата по квитки та й підемо.
Дівчинка пожвавішала. Тепер вона з нетерпінням буде чекати неділі. А в неділю вона побачить мавпочку, мадмуазель Ріту.
«Якось би треба було передати їй банани. Мавпочки їх люблять. І моя теж любила…»
В цирку було гамірно. Тут було повно дітей. Старші прийшли самі, а молодші прийшли з батьками, з бабусями і дідусями, зі старшими братиками і сестричками. Всі були прибрані. Це було свято. Особливо людно було в кафе. До початку вистави було ще трохи часу. Діти пили лимонад, смакували тістечками, ласували морозивом. Оленка не хотіла нічого. Навіть морозиво її не вабило. Вона хвилювалася, з нетерпінням чекала початку вистави.
«Спершу будуть клоуни, потім песики, тоді змії, а вже потім мадмуазель Ріта і лев Теофіл. Якби швидше».
Дзвінок. Глядачі заходять до залу.
«Ну скорше вже починайте, – подумки приспішувала Оленка. – Покажіть вже мені мавпочку».
Неуважно дивилася на клоунів, на песиків. І ось…
– Мадмуазель Ріта і лев Теофіл!
Мавпочка! Маленька мавпочка! В перуці і атласній сукні з блискітками. Спершу вона вправно гойдалася на трапеції, потім стрибнула на спину лева, трохи побалансувала, а потім сіла йому на спину і вони помчали по арені. Зал шаленів. Мавпочка щось вигукувала. Та в залі було багато гарненьких дівчаток, і мавпочка раптом плаксиво загукала:
– Оленка! Оленка!
Може ніхто б на те не звернув уваги, та в залі була Оленка! Та сама Оленка, котрій належала мавпочка. Це її ім’я вона повторювала. І не забула!
– Джені, – раптом пролунав крик в залі. – Джені!
Встала дівчинка в десятому ряду. Вона плакала, махала руками і вигукувала та й вигукувала:
– Джені! Джені!
І тут щось з мавпочкою сталось. Вона зіскочила з лева і, змітаючи всі бар’єри, скочила в зал. Вона стрибала через ряди, через переляканих дітей, через обурених батьків. Там стояла дівчинка. Мавпочка її бачила. Вона спішила до неї. Плакали діти, обурювалися батьки.
– Що це за цирк!
– Неподобство!
– Ніякої безпеки!
– А якби так лев?
З’явилася охорона і директор цирку. Директор цирку з арени заспокоював глядачів.
– Все в порядку. Це ж мавпочка! Вона не може нікому причинити зла. Прошу не панікувати. Просто мавпочка побачила знайому дівчинку. Прошу заспокоїтися. Вистава продовжується.
Та спокій встановити було важко. Зал вирував. Всі дивилися на Оленку і на її мавпочку. Вони зустрілися – і це було головне. Вони обидві плакали і обнімалися. Всі дивилися не на арену, а на них. Хтось посміхався, хтось витирав сльози. Схвильовані глядачі вибачили їм паніку і дитячий переляк. Це була унікальна сценка, яка не могла нікого залишити байдужим. Дехто навіть подумав собі, що це був один з номерів програми. Задум такий. А дівчинка – підсадна циркачка.
Та до них вже поспішала охорона, щоб забрати в Оленки її мавпочку.
– Не дам! Не дам! – зі сльозами гукала дівчинка. – Це моя мавпочка.
Тут втрутилися Оленчині батьки і частина глядачів.
– Хіба ж ви не бачите? Це ж її мавпа.
– Гляньте. Такого навмисне не придумаєш.
Охоронці стояли ошелешені і розгублені. Вони вперше були в такій ситуації. Та до них вже поспішав директор.
– Хлопці, облиште. Це її мавпа.
Він тільки хотів сказати, щоб віддали йому перуку і атласну сукню з блискітками. Та передумав і махнув рукою: мовляв, хто в тому буде ходити? Посміхнувся і мавпі, і дівчинці та й пішов. На арені рикав незадоволений лев. До нього вже поспішала дресирувальниця.
Чарівна парасолька
Дощ прокинувся, потягнувся, вмився, витерся хмаринкою, як рушничком, привітався з вітром, з травами, з квітами і деревами, а потім гукнув:
– Я пішов!
– Дощ іде!
– Дощ іде, – загукали довкіл. Одні ховалися, другі чимдуж поспішали додому, а треті видобували і розкривали свої парасольки. О, парасольки – це диво. Дощ про те знав. Як тільки починався дощ, відразу ж на вулицях з’являлися парасольки. Їх було багато, і всі вони були різні: великі і маленькі, гарні і не дуже, старі і зовсім новенькі, а головне – парасольки були різних кольорів. Дощ по них стукав, вигравав, видзвонював, а парасольки собі сміялися. Особливо одна маленька парасолька. Вона була найвеселіша. Дощ навіть заглянув під неї. Під парасолькою була маленька дівчинка з блакитними, як небо, оченятами. Вона засміялася і сказала дощику:
– Ку-ку!
І дощик також засміявся. Він би може навіть вже і перестав іти, та було цікаво спостерігати за парасольками. Дощик знав, що, як тільки він перестане іти, то парасольки відразу ж і поховаються, а йому б того не хотілося. От він іде та й іде. Та скільки ж можна іти! Тоді він попросив сестричку Крапу:
– Покрапай трохи замість мене. А я подивлюся на парасольки.
А Крапі що? Вона і рада. Покрапає із задоволенням:
– Крап-крап-крап!
Тішиться мала. А дощик заглядає під парасольки. Йому цікаво, хто там під ними ховається. Під тією великою…Поважна пані. Вона сердиться.
– Ну скільки можна! Іде та й іде.
Під другою парасолькою двоє сховалися. Вони й не помітили, що дощик майже перестав. Тільки Крапа крапає. А під тією хто? А-а, мама з хлопчиком. Хлопчик пустує. Йому зовсім не хочеться ховатися під парасолькою. Йому хочеться трохи намокнути і пускати кораблики по калюжах.
– Мамо, ну нема вже дощу. Він перестав, – канючить малий і хоче вирватися з-під парасольки. Та мама його не пускає.
– Он ще крапає. Бачиш?
– Та це вже не дощ, а Крапа.
«Цікаво, звідки цей малюк знає про Крапу? – думає дощ. – Я про неї нікому не розказував. Видно, розумний хлопчик».
Дощ заглянув до нього під парасольку і сказав:
– Ку-ку!
А хлопчик хап його за комірець:
– Ага, попався! – засміявся пустунець, застрибав на одній нозі.
– Пусти мене, – попросив дощ. Він спершу сміявся, а потім зробив сердитий вигляд.
– Негайно відпусти мене.
– Не відпущу. І зовсім я тебе не боюся. Я знаю, що ти добрий, теплий, бо ти літній. От осінній дощ – то зовсім інше. Він холодний. А часом буває і сердитий. Особливо, коли разом з вітром. А ти добрий дощ. Від тебе гриби ростуть.
– Ну, це в лісі. В місті гриби не ростуть.
– То нічого. Завтра, якщо ти перестанеш і буде тепло, ми з татом і з мамою поїдемо по гриби. А може ще й бабуся з нами поїде.
– Ти все-таки відпусти мене. А то я і під парасолькою намочу тебе.
– Намочи, намочи. Це буде дуже добре. Бо мама мене не випускає з-під парасольки. Сама вже не під парасолькою, а наді мною ще парасольку тримає. А я так люблю дощ.
«Добре, що хоч один хлопчик мене любить, – думав дощ. – А може не один. А може ще й та дівчинка з блакитними оченятами».
– Ну чого ти, Петрику, крутишся? – звернула мама увагу на свого пустунця і заглянула під парасольку.
– О, та ти увесь мокрий. І як ти умудрився намокнути під парасолькою? Ти дивися, вся голова мокра.
– То не я, то дощик.
– Не вигадуй. Як дощик намочив тебе під парасолькою?
– От так. Намочив – тай усе.
Тим часом Петрик змушений був відпустити дощиків комірець. Мусив відпустити, бо інакше мама побачила б. А дорослі такого не люблять. І дощик пішов собі до маленької парасольки, під якою ховалася дівчинка з блакитними очима. Вона вже виглядала з-під парасольки, бо Крапи дівчинка зовсім не боялася.
– Ку-ку, – сказав їй Дощик, а вона йому посміхнулася.
– У тебе дуже гарна парасолька, – сказав Дощик.
– Це мені мама купила. Вона і мені подобається. Вона маленька і зручна. Я б з цією парасолькою кожного дня ходила, але мама каже, що вона тільки від дощу.
– А ти знаєш, що та парасолька ще й чарівна?
– Та ну! Не знаю.
– А от послухай. Коли тобі захочеться, щоб пішов дощ, виходь на вулицю зі своєю парасолькою – і я піду. От спробуй.
– Я неодмінно спробую. Завтра ж.
І оченята сяйнули такою блакиттю, аж сонечко з-за хмар виглянуло.
– Я так люблю дощ, що я тепер кожного дня буду ходити з парасолькою.
– Таке може не всім сподобатися, – зауважив Дощик, – тоді на мене нарікатимуть, що я іду та й іду.
– Тоді я через день виходитиму з парасолькою.
– Мабуть, і того забагато.
– Але завтра я вийду, щоб переконатися, чи й справді моя парасолька чарівна. Ой, а ти мокрий, – засміялася Софійка, доторкнувшись рукою до Дощика.
Дощик теж засміявся.
– А хто ж таке бачив, щоб дощ та був сухий?
– А чому ти не ідеш, а крапаєш?
– То не я крапаю.
– Не ти? А хто ж?
– То моя сестричка Крапа крапає.
– А вона маленька?
– Так, зовсім невеличка.
– Як я?
– Навіть менша.
– Ой, а я хочу її побачити.
– Це можна. Зараз.
І гукнув:
– Крапо, Крапо, іди сюди.
І Софійка побачила Дощикову сестричку. Вона і справді була маленька. З її кучериків скрапувала вода.
– Ой, яка ти гарна. А хочеш, я подарую тобі ляльку? Барбі!
– Дуже хочу. У мене ще ніколи не було ляльки. На нашій хмарі зовсім нема ляльок.
– Ой, без ляльки сумно. Лялька – це, як подружка. Їй все розказати можна. Тільки зараз я ляльки не маю. Приходь завтра. Я принесу.
– Добре. Прийду. А тебе мама не буде сварити за ляльку?
– Ні, не буде. У мене ляльок багато. Та й взагалі…Моя мама ніколи не свариться. Вона в мене добра. Найкраща в світі. То ти прийдеш?
– Прийду.
– То я вийду з парасолькою і принесу ляльку.
– Дощику, Дощику, а ти дозволиш мені завтра трошки покрапати?
– Ну…Якщо ти будеш чемна.
– Вона буде, буде чемна. Послухай, Крапо, а де ти живеш?
– Я? На хмарі. Он на тій, поглянь.
– Ой, як цікаво. Я ще ніколи не була на хмарі.
– Бо дівчатка там не живуть. Там живемо ми з Дощиком. А ще живе Злива, Гроза, Грім. А на другій хмарі живе Град і Сніговиця.
– Бирир. Це – холодно. Я б їх не хотіла.
– Кожному свій час, – сказав дощ. Вони засміялися всі троє та й розійшлися.
З того часу Софійка могла викликати дощ. Для того їй треба було лише вийти зі своєю парасолькою – і йшов дощ. Дівчинка завжди була усміхнена, і тому Дощик був теплий і веселий. Інколи він сам викликав її з хати. Особливо вранці, коли Софійка солодко спала. Постукає у віконце і гукне:
– Ку-ку! Вставай, соня. Я іду.
І дівчинка вставала, брала свою парасольку і виходила з хати.
– Куди ти? – зупиняла її мама.
– Я зараз, мамо. Там Дощ іде.
– Ще не бачила такого, – дивувалася мама, – щоб дитина так любила дощ.