Якось королева покликала до себе дочку. Принцесу зустріла мати, а з нею була якась особа невизначеного віку, дуже елегантна, одягнена за останньою модою. Вона присіла перед принцесою, а королева сказала:
– Це Фрута, твоя гувернантка. Вона буде вчити тебе читати і писати, а також навчить тебе правил хорошого тону: як себе поводити, як ходити, як триматися за столом чи просто перед сторонніми людьми. Ти принцеса і маєш те знати.
– А я не хочу.
– Як це ти не хочеш? Ти мусиш. Ти просто невихована. От Фрута і буде тебе виховувати.
– У мене ж є гувернантки.
– Це не те. Вони годилися, коли ти була маленька. А тепер з тобою буде Фрута.
– Не треба мені ніякої Фрукти. У мене є моя няня.
– Твоя няня простолюдинка. Вона піде допомагати на кухню.
– От нехай та Фрукта і йде допомагати на кухні, а моя няня буде зі мною.
Очі Фрути злоблиснули.
«Яке нестерпне дівчисько! Тяжко мені з нею буде. А головне – не крикни, не скажи щось не те. Принцеса ж!»
А тим часом королева шпетила дочку.
– Няня тобі вже не потрібна. Ти вже виросла. Я ж Марію не проганяю. Просто вона буде на кухні. Час від часу будеш її бачити. Але не часто. Тепер з тобою буде Фрута, і ти мусиш її слухатися.
– І не подумаю.
– Що це з тобою, Мілено? Я поскаржуся батькові. Ти просто нестерпна.
– Всі королеви нестерпні. Без моєї няні я і кроку не зроблю за наказом отієї Фрукти. Вона мені не подобається.
– Мілено!
– Я кажу, що думаю. Самі ж мене вчили, що брехати не можна.
– Ви з Фрутою мусите подружитися.
– Друзів з примусу не буває.
– Ну і розумна ти у мене.
– Самі ж казали, що принцеса має бути розумна.
Королева зітхнула.
– Ну… Добре. Няня буде біля тебе. Але виховувати буде Фрук… Фу ти! Фрута. Тобі ж пора вже вчитися читати. Принцеси в твоєму віці…
– А я вмію читати.
– Не вигадуй. Читати ти не вмієш.
– А от і вмію.
У принцеси в очах застрибали бісенята.
– Хто ж тебе навчив? – трохи розгубилася королева.
– Няня.
– Ота простолюдинка? Хіба вона вміє читати?
– Вміє. Ота простолюдинка мене й навчила.
– Фруто, подай мені книжку. Он там з полиці.
І розгорнула подану книжку. Яке ж було її здивування, коли Мілена шпарко стала читати незнайомий їй текст. Королева зовсім не була певна, що сама так би змогла прочитати.
«Так… А я й досі нічого про те не знаю. Виходить, що мало я приділяю уваги своїй доньці. Бали, візити… А принцеса росте собі. Простолюдинка її читати вчить. Ну, тепер ось Фрута… Та я ще не знаю, чи впорається вона з Міленою. Свавільна вона у мене. Занадто свавільна».
А тут підіспів маленький ювілей. Принцесі мілені виповнилося 10років. Що це за свято було! З феєрверком, музикою, танцями та подарунками. А вже ті подарунки! Кращих і не придумаєш. Бо хто смів би принцесі подарувати щось не те. Була золота діадема, перли, смарагди, папуга, що вміє розмовляти.
Та всіх перевершила хрещена мати Мілени баронесса Вікторія. Вона подарувала своїй хрещениці справжнього маленького котика. Ніхто й не думав, що принцеса так йому зрадіє. А принцеса – теж дівчинка. А дівчатка, всі або майже всі, люблять котиків. Маленький триколірний котик здивовано дивився на світ зеленими очима, а потім вмостився у дівчинки на руках і тут-таки замуркотів.
– Бачиш, він тебе відразу визнав.
– Мурлусик, – гладила котика Мілена. – Я так його і зватиму, Мурлусиком. А коротко – Лусик.
Це був найкращий подарунок. Інших подарунків могло й не бути. Аж образливо стало іншим гостям. Адже вони так старалися. Та нічого не вдієш. Живе маленьке кошеня перемогло всі коштовності і вигадки. Бо воно було справжнє.
Справжня баталія почалася перед сном. Йшлося про те, де має спати котик.
– Тваринка повинна спати на своєму місці, – сказала мати. – Ми для твого котика килимок постелимо.
– Це не тваринка, а Мурлусик. І спати він буде зі мною.
– Ні, спати він буде на килимку.
– Тоді і я спатиму на килимку.
– Ти принцеса.
– То й що?
– Майбутня королева.
– То й що?
– Що це буде за королева, котра спатиме на котячому килимку?
– Коли я буду королевою, тоді таких проблем не буде. Лусик спатиме зі мною на ліжку. І тепер спатиме.
Королева скаржилася королю.
– Хоч би ти поговорив з Міленою. Я не можу з нею впоратися. Вона некерована. Зовсім мене не слухається.
Король засміявся.
– То й добре, що не слухається. Колись добра з неї королева буде. Бо що то за королева, коли вона всіх слухається? Королева мусить свій розум мати. А у нашої доньки розум є.
– Але ж вона ще мала.
– Ну і що з того, що мала? Вона настирлива, має свій характер. А ти мати. Клопотів у тебе ніяких. Зайвими прийомами я тебе не обтяжую. От і виховуй свою доньку. Як би був син, тоді я ним займався б. А так… Ну все. Мені ніколи. Я готуюся до зустрічі із знатним послом. Пихатий такий, що жах. От і я… Пиху собі нагулюю.
І засміявся.
В саду бавилася принцеса Мілена з котиком Лусиком. Вони бігали, бавилися в хованки і обоє сміялися. Так, так, обоє, Лусик також сміявся. Фрута готова була поклястися, що вона бачила й чула, як Лусик сміявся. Фрута дивилася за ними, потім запевняла всіх, що таки незмигно дивилася, і… І що?
Раптом Мілена по-змовницьки підморгнула Лусикові – і вони побігли. Побігли, побігли, ховаючись по заростях і по тінистих алеях. Побігли далеко, аж до водограю, туди, куди Мілені без супроводу ходити не дозволялося. Не дозволялося! А хто посмів їй, принцесі, щось не дозволяти? Потім вони звернули на ледь помітну стежину і замаскувалися в кущах.
– Лусику, – тихо сказала Мілена, – ми з тобою сховалися від тієї видри. Нехай тепер нас шукає. Я ладна побитися об заклад, що вона нас не знайде. Ми з тобою молодці. Тепер будемо сидіти тихенько. Нехай вона нас шукає. Шкода тільки, що я на кухні не прихопила нічого їстівного.
Дівчинка засміялася і сіла на траву. Мурлусик вклався до неї на коліна, трохи помуркотів та й заснув, бо таки добряче набігався. Кругом було тихо та любо. Тільки птаство, ніким не наполохане, щебетало собі, насолоджуючись само своїм щебетом. Мілені здалося, що вони з Лусиком потрапили на безлюдний острів чи в якусь незвідану казку.
«Отак, мабуть, і казки народжуються, – подумала дівчинка. – Треба буде у няні спитати, чи так воно».
А потім замріялася про щось далеке і незвичайне.
Раптом щось в кущах зашурхотіло – і блимнули зелені очі. Мілена не злякалася. Її важко було злякати. Їй просто цікаво стало. Вона зачаїлася і уважно роздивлялася по кущах.
– Киця! Лусику! Киця!
Лусик зіскочив, наче й не спав зовсім, і кинувся до кущів, звідки блимали гострі зелені очі. Лусик зрадів, здивувався і сам не помітив, як заговорив людською мовою.
– Мамо! Мамусю! Як ти мене знайшла?
– Знайшла, – почувся тоненький дитячий голосок. З кущів вийшла триколірна породиста кішка, охайна, доглянута, з пишним хвостом. Вона недовірливо косувала на Мілену. Лусик перехопив той погляд.
– Ти її не бійся. Це принцеса, моя господиня. Вона добра і любить мене.
– О, ти ще маленький і дурненький. Ніколи не вір тим принцесам. Вони підступні. Побавиться з тобою, а потім, як набридне, без жалю викине тебе на смітник.
– Ні, Мілена не викине. Вона любить мене.
– Ну, дивися.
– Мамо, і ти могла б з нами тут жити. Тут гарно і ситно. Я попросив би принцесу. Вона погодиться.
– Ні, синочку. Я не можу. У мене вдома дітки лишилися. Вони ще маленькі і потребують мого догляду. Я просто хотіла знати, як ти тут. Бо я знала, куди тебе взяли. Ну, я побігла.
Зачудована Мілена дивилася на двох котів, на маму і на сина, і ніяк не могла отямитися. Як? Кіт розмовляє! Зовсім, як людина. Принцеса ще такого не чула. У казках няня про таке розказувала, але ж то були казки. А тут… Лусик повернувся до Мілени і знесилено опустився на траву.
– Мама, – промуркотів кіт і заплющив очі.
– Чекай, Лусику, не спи, – заворошила його Мілена. – Чому ти мені не казав, що ти вмієш розмовляти?
– А навіщо було казати? Майже всі коти вміють розмовляти. Вони вчаться від своїх господарів. Просто про те ніхто не знає. І ти, будь ласка, нікому про те не кажи.
– А чому? Чому? Нехай би люди знали, які ви розумні.
– О, ти тільки покажи людям розмовляючого кота. Вони ж його замучать. Дослідження всякі, обстеження. Ні, краще не треба. Я вже те знаю. У мене товариш був. Відкрився людям, що він розмовляє – то мав потім. Так я й не знаю, де він зараз.
– А ти розумний, Лусику.
– Ще б пак! Був би я дурнем, то хіба ж би мене взяли до королівського двору?