Наступного дня Степан став раненько і сказав:

– Ти, Орисенько, лишайся на господарстві, а я піду дітей шукати.

Заплакала тут Орися, об поли руками вдарилася.

– Не йди, Степане, бо і ти пропадеш. Що я буду сама робити?

– Я мушу іти, жінко. Сусіди у нас добрі, тебе в біді не покинуть. Допоможуть, коли що. Збери мені щось там на дорогу – та й я піду вже.

Заголосила тут Орися, залементіла.

– То візьми й мене, чоловіче, з собою. Що буде тобі, те буде й мені. Не хочу я сама залишатися.

– Не можу, жінко, я тебе з собою взяти. Треба ж комусь і господарство пильнувати. Повернуся я з синами – а вдома буде порожньо. Не можна ж так. Ти, головне, чекай нас. Кожного дня борщ вари та вареники ліпи.

Поклала жінка Степанові в торбу кілька сорочок, дві хлібини, сала, солі та води, перехрестила та, не витираючи сліз, провела у дорогу. Вийшов чоловік з хати та й задумався: куди йому іти?

«Найперше треба іти в ліс, – вирішив. – Найперше у лісі і добрі, і лихі справи робляться».

Увійшов у ліс – і не впізнав свого рідного лісу. Аж зупинився зачудований. Він не раз ходив сюди і по гриби, і по ягоди. І сам, і з дружиною, а бувало, що і дітей з собою брав. Хлопці тут бігали, у піжмурки бавилися, луну в лісі будили. Тоді Степан їм казав:

– Не галасуйте, хлопці. У лісі не можна галасувати. Лісові мешканці тишу люблять.

– Лісові мешканці – це хто? – питав котрийсь.

– Ну… Всякі птахи, звірі.

– І зайчики?

– Авжеж.

– І лисички?

– І лисички.

– А вовки?

– Може й вовк якийсь живе. Та він до людей не вийде, побоїться.

– А Баба Яга тут живе?

– Якщо Баба Яга десь і живе, то не в нашому лісі. А взагалі Баба Яга, хлопці, живе тільки у казках.

– От і помилився, Степане, – тихо сказав сам собі.

– Що сталося з лісом?

І справді, що сталося? Дерева стояли понурі, ні тобі грибів, ні ягід, ні квітки, ні пташиного співу. Моторошно стало Степанові, та йде далі. А що має робити? Коли дивиться – аж білочка пишнохвоста очима-намистинками світить.

– Якби ти, білочко, вміла говорити, то я б у тебе спитав… – тихо сказав Степан. І як же він здивувався, коли почув голос білочки.

– Я вмію говорити. Питай.

– То скажи, буть така ласкава, що сталося з нашим лісом.

– Ліс у скруті. У нас лихо. Віднедавна в нашому лісі поселилася Баба Яга. Люта-прелюта. З інших країв сюди забрела. Всі наші мешканці, і птахи, і звірі, ліс цей покинули. Тільки вовки-сіроманці по лісу промишляють. Але й вони незабаром вивтікають, бо полювати ні на кого. Дивися, чоловіче, щоб вони часом тебе не вполювали.

– Дякую тобі, рудохвоста. А ти ж чого тут затрималася? Невже не боїшся лютої Баби Яги?

– Як би не боялася? Ще й як боюся. Пригледіла у сусідньому лісі чимале дупло – то прийшла за білченятами.

– А чи не підкажеш ти мені, де живе та Баба Яга?

– Ой, бережися, чоловіче добрий. Вона люта і підступна. Щоб тебе часом не обморочила.

– Та синів моїх вона покрала. Мушу я їх визволити. Хоч би самому довелося пропасти. Про моє життя тут не йдеться.

– Ой-ой-ой! Он бачиш зелену гущавінь? Отам вона живе. Непролазні хащі. Не шукай там воріт, їх нема. Баба Яга їх ховає.

– Як ховає?

– Отак дуже просто. Вони є, але їх немає. Це ж відьма. Вона все може. Кам’яний мур зовні зеленю поріс. Ніхто не може через нього перелізти. Як тільки хтось спробує добратися до його верху, то мур вище росте. Навіть не знаю, чоловіче, що тобі порадити.

– Невже в нашому лісі не зосталося ніяких добрих сил?

– Є тут добрі сили, та вони принишкли, бо не почувають себе спроможними, щоб подолати Бабу Ягу. Один тільки дятел не боїться її. Он чуєш? На весь ліс вибиває. Дрібно і сильно.

– Дятел не боїться?

– Може й боїться. Та він каже, що не можна ліс лишати без нагляду. Ліс треба боронити від шкідників. Тому настирливо працює кожного дня.

– То піду я до дятла. Може щось мені підкаже. А тобі, білочко, дякую. І всього доброго. Не затримуйся. Рятуй білченят.

До дятла дорогу показувати не треба було. Його стукіт чути було здалеку. Степан підійшов ближче і чемно з ним привітався.

– Здоров був, трударю. Я прийшов до тебе за порадою.

– Я птах. Добуваю собі харч і рятую ліс від шкідників. Яку пораду можу я дати тобі, людино?

– Ти не просто птах. Ти працьовитий і відважний птах. Тому… Баба Яга викрала п’ятеро моїх синів. Я мушу їх порятувати. А як – не знаю.

Дятел припинив свою роботу і тихо сказав:

– Тобі треба не до мене, а до діда Лашти.

– А хто такий дід Лашта і де він живе?

Зітхнув дятел (птахи, виявляється, також уміють зітхати) і скрушно похитав голівкою.

– Не знаю, чи й живе ще… Його Баба Яга замурувала в його ж хатинці. А хатинка його в самій гущині лісу. Шкода старого. Ми лікували ліс, а дід Лашта лікував нас. Всім допомагав. Я кину тобі свою пір’їну – вона тебе доведе.

– Дякую тобі, добрий пташе. Нехай таланить нашому лісу, що має такого доброго охоронця і лікаря.

Пішов Степан. Дятлова пір’їна перед ним летіла, дорогу йому показуючи. Інколи в найнепрохідніших місцях Степан боявся, що загубить її. Тоді він гукав:

– Гей, друже мій, не спіши так. Важко мені через лісові хащі продиратися. Літати ж я не вмію.

Нарешті місцина, яка колись, очевидно, була галявиною, а зараз позаростала так, наче тут ніколи не ступала людська нога. А ось і хатка.

– А де ж двері? От бісова личина! Зовсім їх замурувала. Не знати, де вони й були. Добре, що хоч віконця зосталися. Та вони такі маленькі, що через них хіба кіт міг би пролізти.

Підійшов до віконця і побачив старого-престарого діда, що сидів на маленькому ослінчику і щось стругав.

– Здорові були, діду Лашто.

Старий аж здригнувся від несподіванки.

– Та був колись і здоровий. А тепер що? А звідки ти знаєш, що я Лашта?

– Та… Сказали. Птахи сказали.

– А я думав, що їх вже зовсім в нашому лісі немає.

– Трапляються подекуди. А дятел зовсім вирішив ліс не кидати. Каже, що ліс пильнувати треба.

– Сміливий птах. Сміливий і працьовитий. А я от… Замурувала клята відьмище мої двері. Ні вийти, ні увійти. Пропав би, якби не птахи та не звірина лісова. Вони мені через вікно їсти носили. А тепер всі вивтікали в сусідній ліс – то доведеться вже мені пропасти.

– Не пропадете. Тепер не пропадете. Кажіть скорше, де були колись ваші двері. Я спробую якось…

– Мої двері з того боку, де сонце встає. Любив я його зустрічати. А тепер … Як там воно без мене? Йому без мене то нічого, а от мені без нього – біда!

Та Степан його вже не чув. Знайшов доброго дрючка та й ну гримати, та й ну гамселити, лупати ту стіну, якою Баба Яга замурувала дідові двері. Стіна не піддавалася. І тут Степан знову почув голос старого Лашти.

– Ти, чоловіче добрий, словом, словом її руш. Молитвою, друже. І я буду молитися. Моєї молитви виявилося замало.

І сталося диво: стіна розсипалася – і двері відчинилися.

– Слава тобі, Царю Небесний. Дякую і тобі, друже, що вирятував мене з в’язниці у власній хаті. Я вже думав, що пропаду. Та ще… Чи не знайдеться в тебе хоч ковтка води, гину, так пити хочу. Без їжі ще якось міг би, а без води – ніяк.

– Є в мене, дідусю, і вода, і хліб, і до хліба. Я подорожній запасливий.

Напоїв старого, нагодував, хатинку його прибрав, а потім і розмову завів.

– То за що та Баба Яга вас так замурувала?

– А за те, чоловіче, що я знаю її таємницю.

– А що ж це за таємниця така? Я теж хотів би її знати. Вона у мене п’ятьох моїх синів, моїх соколів, викрала. Тепер я мушу їх порятувати. Або сам пропаду, або дітей вирятую.

– Тепер, коли ми удвох, не пропадеш, чоловіче добрий. І синів своїх вирятуєш. Хоч це буде й нелегко. Вона тут у нашому лісі добре обжилася. Та є й на неї сила, проти якої вона не зможе встояти.

– А що ж це за сила така, діду?

– Людська сила, а тим паче відьомська, з нею не впорається. Тут потрібна сила вища: хрест, молитва і свячена вода. Є й у природі те, що не любиться їй і не мириться з нею. Це полин, терлич і ще всяке зілля. Як ти думаєш? Чому вона мене не вбила? А не змогла. На грудях у мене хрестик, на устах молитва, під вікнами терлич росте, у хаті над дверима, он бачиш, полин висить. То вона до способу вдалася: двері замурувала. Тут молитва зовні потрібна була. От ти і допоміг.