День стояв над світом сонячний, веселий – аж в серці щось робилося. Кожна бур’янина цвіла, кожна пташина щебетала, бджоли заклопотано перелітали з квітки на квітку. Степан наче вперше все це побачив. А коли йшли понад річку, він дістав перстень, ще раз глянув на нього, то й ще раз блиснув проти сонця. Хлопець зітхнув і вже без жалю пожбурив той перстень у воду. Степанові почулося… Ні, він не був певний, але йому здалося, що здалеку він почув легкий дівочий зойк.
– Мамо, ви чули?
– Що?
– Ну… Десь дівчина скрикнула.
– Ні. Це тобі здалося. Може птаха якась.
Прийшли додому і зробили все, як казав панотець. У хату знову повернувся затишок і спокій.
Так минуло зо два тижні. А може три. Степан на ніч молився – і спав, як по купелі. Ніщо його не тривожило – ні сни, ні видіння. Та якось він прокинувся серед ночі і спершу не міг збагнути, що його збудило.
«Лесета!» – промайнула думка, як блискавиця. Він скорше відчув її, ніж побачив. Цього разу це було щось чуже і вороже. Ніч була місячна. Степан став роздивлятися по хаті. Ніде нічого. А потім він побачив її. Ні, не її. То була велика біла пляма біля порога. Приглянувся. Так, це вона, Лесета…
«Стоїть за порогом. Поріг переступити не сміє. Зілля свячене мама над дверима вчепила. Отче наш…»
Степан почув тихе дівоче зітхання – і видиво зникло. Хлопець до ранку вже не міг склепити повіки. А вранці він спитав у матері:
– А коли панотець прийде освятити нашу хату? Казав же, що прийде. Чи не забув часом?
– Треба буде йому нагадати. Може й забув. А що? Знову приходила?
– Так. Біля порога постояла та й пішла.
– Господи! Ісусе сину Божий! Захисти нас від скверни і від всього лихого… Послухай, Степане… А може це тобі видається? Може таки треба показатися лікареві?
– Тільки не треба з мене ще й психа робити. Я не хворий. Бо, їй-Богу, перестану що-небудь розказувати.
– Добре, добре. Не сердься. Не хочеш – то й не буду. От тільки до панотця піду. Нагадаю, щоб хату освятив.
А згодом Микола голосним свистом викликав Степана з хати.
– Здоров, Степане, – привітався. – Де це ти зашився? І не видно тебе, і не чути.
– Та… Нема часу. Справи.
– Які такі справи?
– Так… Нічого особливого. Дещо мамі треба було допомогти.
– А я думав, ти вже назовсім в замок переселився.
– Забудь про замок.
– Чого так?
– Порвав я з ними.
– Як? Зовсім?
– Зовсім. Все.
– А чому? Це ж так цікаво.
– Плюнь і розітри. Все це нечисть.
– Нечисть? І Лесета нечисть?
– І Лесета. А ти ж як думав?
– Жартуєш.
– Зовсім не жартую.
– А я, власне, прийшов… Хотів з тобою туди піти.
– Куди?
– В замок. До мене Лесета приходила.
– Лесета? До тебе? Не вигадуй.
– Не вигадую. Бачив її ось так, як тебе.
– І розмовляв з нею?
– Розмовляв. Власне, розмовляла вона. А я слухав і мовчав, бо від страху у мене голос кудись подівся, в роті пересохло, а язик зробився, як дерев’яний.
– І що ж вона казала?
– Казала передати тобі, щоб ти прийшов. Там якась панна Анельця за тобою сумує.
– Яка панна Анельця?
– Не знаю, не знаю. Ну ти й жук, скажу тобі! Про Анельцю – ні слова! Та шило в мішку не сховаєш. Однак вилізе.
– Я тобі клянуся, що ніякої панни Анельці я не знаю. Бачив там їх. Але про Анельцю чую вперше.
– І мене Лесета кликала. Казала, щоб приходив з тобою. Обіцяла і для мене якусь панну підібрати. Казала, що незабаром у них там бал має бути. Має бути дуже весело. Я думав, ми з тобою підемо, а ти…
– Забудь. Я не піду і тобі не раджу.
– Це ти серйозно?
– Якнайсерйозніше.
– А може ти ще передумаєш?
– Ні, не передумаю.
– А я пішов би. Давай ще раз підемо, щоб я побачив, а там вже – як захочеш.
– Сказав же тобі – не піду. Чортівня все це. І не смій туди потикатися.
– Та я сам – ні. Я міг би тільки з тобою. А сам – нізащо в світі! Ти що! Дай хоч ще раз на перстень глянути.
– Нема персня.
– Як нема? Не бреши. Покажи. Не з’їм же я його.
– Кажу ж тобі: нема персня. Я його викинув.
– Викинув? Такий коштовний перстень? Не вірю. Хіба може сховав кудись. А щоб викинув – не вірю.
– Як хочеш. Але я його викинув.
– Куди?
– В річку.
– Завтра цілий день пірнатиму, щоб його знайти.
– Не знайдеш.
– Чому не знайду?
– Бо він поплив до Лесети.
– А звідки ти знаєш?
– Та вже знаю. Я… Чув її голос.
– Як чув її голос?
– Здалеку чув. Вона скрикнула.
– А ти був певний, що це скрикнула вона?
– Так. Я впізнав її голос. Тепер головне, Миколо, щоб вона до тебе не приходила.
Микола стенув плечима.
– Ой! Повіриш – аж страшно. І все-таки цікаво. Я хотів би хоч раз все це побачити.
– Перестань. Це ж покійники.
– Як покійники? Ти ж казав… Та й я чув її голос.
– Я казав! Дурень був – то й казав. Сам подумай. Століття пройшли. Хіба може людина стільки жити? Не може. А ще… Чому вони бавляться тільки вночі? Ти не знаєш? А я знаю. «До півнів» – сказала тоді мені Лесета. А хто півнів боїться? Сам знаєш.
– Ой!
– Оце тобі «ой!» Скажи, Миколо, ти хрестик носиш?
– Ні, не ношу. А що?
– А маєш?
– Маю.
– То одягни та й носи. Я от думаю… У нас над дверима свячене зілля висить. Ну, знаєш, щоб Лесета не приходила. Але ж твоя мама… Ти ж не можеш їй розказати.
– Що ти! Нізащо! А знаєш, я колись чув від бабів: свяченої солі треба по кутах понасипати. А ще я над дверима крейдою хрестики намалюю.
– Отак і зроби. Та ще чуєш… Нікому. Бо як піде по селі, то…
– Ну ти ж мене знаєш.
– Та знаю, але…