Він вирішив вдатися до засобу певного – і сів біля мишачої нори. Сидів, чатував, аж з нори визирнуло маленьке дурне мишеня. Мама лишила без нагляду – а воно й визирнуло. Кіт поманув його, а воно, дурненьке, й вилізло з нори. А кіт його хап – і піймав. Та не з’їв, а тримав легенько, в лапках, сховавши кігтики. А воно вже пищало, скільки було сил в його мишачому горлечку. Той писк почула мама миша та й кинулася на порятунок своєї дитини. А хто б не кинувся?
– Відпусти моє маля, – попросила миша. – Мало тобі з нього наїдку. А я можу тобі чимось прислужитися.
– Можеш і прислужитися, якщо захочеш. А я відпущу твоє маля. Бо воно і справді ще дуже маленьке.
– А яку ж ти послугу хочеш?
– О, мишеня маленьке, а послуга має бути велика. Хочу я мати перстень чарівника Гуля.
– О, ти просиш неможливе.
– Ну, якщо це неможливе, то я можу цілком спокійно з’їсти твоє мишеня.
– Стривай. Дай подумати.
А мишеня пищить, ледь не лусне. Страшно малому в котячих лапах.
– Чарівник тримає перстень у себе під подушкою.
– Хіба важко мишам залізти під подушку і обережно витягнути той перстень? Та якби я був мишею… Ні, добре, що я не миша. Краще не треба. Бо часом можна в такий час сказати… Тоді як? Пристаєш на мої умови?
– Мушу. Чекай. Матимеш ти перстень.
Миша зникла, а кіт чекав. Чекав, як здалося йому, досить довго. Нарешті з нори вилізли аж три миші, тримаючи заважкий для них чудодійний перстень. Можна було й не сумніватися, що це він. Перстень сяяв, освітлюючи все довкіл.
– Коробочку ми не брали, – пояснила найстарша миша. – Це було б важче. А головне – щоб чарівник швидко не похопився.
Кіт чимдуж поспішив на свій корабель, що вже ось-ось мав відпливати додому.
– Встиг, – зітхнув з полегшенням. – Тримайтеся, щурі. Я вас всіх переловлю, аби тільки щасливо добратися до рідних місць. Тепер мій господар переконається, що я не хвалько, не базіка, що я не просто собі кіт, котрий цупить сусідських курчат. Ах, який я спритний кіт. Не кожен би так зумів. Ні, я не хвалько. Просто треба вміти гідно себе оцінити. А пригоди свої я буду розказувати і дітям, і внукам. Слухатимуть, як гарну казку. Ніхто й не повірить, що це було насправді. Правда, був острах.
– Як похопиться Гуль, що його персня нема, то може навздогін щось придумати: чи шторм, чи піратів, чи врешті-решт може й сам з’явитися на кораблі, щоб розквитатися з відважним щуроловом. Але море було спокійне, і корабель щасливо вже допливав до рідного берега.
«Ще день, ще два, – думав кіт, – і я побачу свого господаря. І тоді… Тоді ми заживемо безбідно. І буду я найбагатшим котом на світі. Буду гладким і випещеним, як справжні породисті коти. Начувайся, сибірська кицю. Я ще не знаю, чи захочу тебе».
Так розмріявся наш Принц, наш щуролов, а корабель тим часом підпливав до рідного берега. Погода стояла, як на замовлення. Веселі усміхнені люди зустрічали корабель. А Принца не зустрічав ніхто.
– Ну, нічого. Надіюся, що мій господар вдома. Він не чекає мене і не здогадується, що я для нього везу.
Кіт біг, не переводячи духу, не затримуючись на розмови з місцевими котами. Породиста сибірська киця аж здивувалася, що Принц ледве кивнув їй та й далі побіг.
От нарешті рідна розвалюха, обшарпана і стара. Нічого тут не змінилося. Єдина Степанова живність зозулястий півень гордо кукурікав на подвір’ї.
«Не з’їв свого дружка Степан. Так він і казав, що ніколи його не заріже».
А ось і Степан. Він сипле своєму півневі якісь жалюгідні крихти зі стола. Та ось очі у Степана здивовано розплющилися – він побачив Принца.
– Принце, ти?
– Та ж я.
– Привіт, друже.
Принц міг би заклястися, що у в Степана на очі навернулися сльози. Оце так господар. Та заради такого господаря варта всіх щурів переловити і привезти те, що Принц йому привіз.
– Принце! Коте мій баламутний! Я такий радий тебе бачити! А я думав, що тебе вже й на світі нема. Живий! Ти не повіриш. Я так сумував за тобою. І півень сумував. Він так запитально дивився на мене. А я так і не розбагатів. Мені, мій друже, нічим тебе й нагодувати. Вчора цілий день вдові пліт городив. Та у неї не було грошей, щоб мені заплатити. От і вийшло, що я цілий день працював задарма. Та що зробиш? Бідний бідному мусить допомагати. Добру справу зробив – втіха. Та втіхою ситий не будеш. Її замість хліба на стіл не покладеш.
– Нічого, господарю. Зараз ми з тобою…
І Принц показав господареві перстень. Він носив його у вузлику на шиї.
– Гарна цяцька, – сказав Степан. – Але я не розумію, для чого вона нам. Ми ж не панянки.
– Ця, як ти кажеш, цяцька, зробить тебе багатим. Для того треба одягнути той перстень на палець і загадати бажання. Нуж бо спробуй. І ми з тобою будемо мати і наїдки, і напитки. Скорше, бо я вмираю з голоду.
– Чекай, Принце.
Степан все ще роздивлявся коштовний перстень, милуючись його блиском.
– Гарна річ. Я такого пересня навіть у панянок не бачив. Скажи, Принце, коте мій баламутний, ти ж його у когось поцупив?
– Ясна річ, що поцупив. А хто ж таку річ просто так віддасть? Тим паче, що цей перстень чарівний. Кажу ж тобі: одягни той перстень на палець і загадай бажання.
– На, візьми, – простягнув Степан Принцу ту незвичайну річ. – Мені краденого не треба нічого. Мені достатньо поцуплених у сусідів курчат. А то я пошкодую, що тоді тебе так і не втопив.
– Але ж це… Я за тим перснем за море їздив. Щуроловом на кораблі працював.
– Що їздив – міг і не їздити. Ніхто тебе не посилав. Що працював – то добре. А тепер візьми цей перстень і поверни його тому, в кого ти його вкрав.
Кіт розгубився. У нього аж сльози на очі навернулися.
– Це мені знову за море їхати?
– Доведеться.
– І перстень тому чарівникові повернути?
– Це ти вже сам знаєш, у кого ти його поцупив.
– Ти, господарю, мені вибач, але ти дурень. Тобі в руки пливе багатство, а ти… Не дарма в народі кажуть: «Чого бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний». Це про тебе.
– Нехай там кажуть, що хочуть, але краденого мені не треба. Ні курчати, ні персня.
– Ну гаразд. Я поверну той перстень, якщо ти вже так хочеш. Але зараз скористайся з нього. Станеш багатим, а тоді… Будемо вважати, що ми той перстень у чарівника позичили.
– Не позичаю ні хліба, ні грошей, бо добре знаю, що не буду мати чим віддавати. А позиченого персня мені не треба. Вези його назад і віддавай тому, у кого його поцупив. А інакше на очі мені не показуйся. І не надумайся його викинути чи комусь подарувати. Нехай власник того персня передасть мені якийсь знак, що ти його повернув.
– Знав би ти, з якими труднощами я той перстень здобув. Та що тобі казати?
– І не кажи. Бо хто тебе просив?
– Я ж для тебе старався.
– Ціную твої старання. Але не можу з них скористатися.
– Як тільки я з’явлюся на очі чарівникові, він тут-таки мене уб’є.
– За все рано чи пізно треба розплачуватися. Та хто зна, може не вб’є. Не втопив же я тебе за поцуплені сусідські курчата, хоч і збирався. Може й цього разу тобі поталанить.
– Що ж, прощай, господарю. Хотів я добру справу тобі зробити, та нічого з того не вийшло.
– Прощай, Принце. Якщо будеш живий і порозумнішаєш, приходь. Буду радий.
Попрощалися. Обом було жаль, та розходитися треба було. Котові знову судилася робота щуролова на кораблі і стелився довгий шлях за море. А що чекало його за морем – того ніхто наперед сказати не міг. А Степан знову залишився сам на одинці зі своєю бідою та зозулястим горластим півнем – єдиною його розрадою.
А Принц подався шукати свій корабель. Питати, коли він знову рушить у плавання, і чи не знайшли моряки собі нового щуролова. Була думка й така:
«А може послати все до лихої матері, як каже Степан, та й не їхати за те море, де на мене чекає невідь-що, а може навіть смерть? Може краще закинути той перстень невідь-куди, подружити з сибірською кицею та й жити собі, як всі коти живуть… А що? Думка не така вже погана. А господар що? А що господар? Хто ж йому винен, що він дурень? А може той перстень комусь подарувати та й самому пожити у розкоші? Ага! У розкоші! Не всі ж такі чесні, як мій господар. Розбагатіє чоловік, а мене, безпородного кота Принца, вижене з дому, щоб не псував йому картину. Якби Степан, той би не скривдив, а хтось інший…» Чомусь муляла та думка. З тією думкою почував себе кепсько.
«Шкода, що я сам не можу з того персня скористатися. На котів він не розрахований. Шкода. Я б…»
Та й покинув ті мрії. Бо що з них?
Мусив бідолашний Принц і далі ловити щурів на кораблі, робота неприємна і вкрай небезпечна, щоб знову потрапити за те осоружне море. Тільки тепер було йому легше. Його впізнавали. Дехто гладив, а дехто й шматочком смачним пригощав. Та щурів однак ловити треба було.
Та нарешті плавання скінчилося. Принц знову на суші. Нарешті! Земля під ногами не хитається, голова не чманіє від солоного морського вітру. Тільки тривожні думки не давали спокою.
Не треба було розпитувати, де живе чарівник Гуль. Сам добре знав то місце. Тепер з острахом думав про те, що його там чекає, та вирішив не відкладати: нехай вже буде те, що має бути.
«Не піти? – майнула думка. – А потім все життя знати, що ти – страхопуд? Ні. Піду».
І зранку, як і тамтого разу, перестрів чарівника на ранковій прогулянці. Той замислено дивився на небо і не відразу кота примітив.
– Доброго ранку, шановний пане, – привітався Принц чемно. А в самого хвіст аж тремтів від страху. Гуль впізнав Принца і наче аж зрадів.
«Ясна річ, тепер нарешті він зможе зі мною розквитатися. І ловити мене не треба. Я сам прийшов у самісінькі його руки».
– О, Принц! Привіт, котику. Бачиш, я тебе запам’ятав. Чимось ти мені сподобався. Що, друже? Ти знову прийшов чарівний перстень просити? Даремна справа, котику. Я вже тобі казав.
«Сам знаю, що даремна справа, – подумав Принц. – Бо той перстень у мене».
Так він подумав, але не сказав нічого.
– Ти знаєш, я тобі вже казав, що я той перстень нікому не довіряю, навіть єдиній доньці своїй.
Якби у котів від подиву могли підніматися брови, то вони у Принца піднялися б на саме чоло.
«Невже не знає? Неймовірно».
– Та ні, шановний пане. Я не прийшов просити у вас перстень. Я вам його приніс.
– Приніс? Мені? Перстень? Як приніс?
– Дуже просто. Власне, не дуже просто. Я знову мусив на кораблі працювати щуроловом, щоб потрапити у ваші краї.
– Чекай. А де той перстень?
– У мене. Ось.
І кіт протягнув Гулю вузлик з перснем.
– Чекай. Як він у тебе опинився? Ти ж не чарівник?
– Ні, я не чарівник. А як перстень у мене опинився… Це вже зовсім інша історія, яку я вам, вибачайте, розказати не можу.
Гуль стояв і ошелешено дивився то на свій перстень, то на кота.
– Чекай. А що ж тоді у мене під подушкою?
– Думаю, пане, що у вас під подушкою порожня коробочка.
– Коробочка, кажеш? Порожня? Ах, так. Я ж ні разу її не відчиняв.
І Гуль зареготав, б’ючи себе руками по стегнах. Він реготав довго і ніяк не міг зупинитися. Котові трохи відлягло.
«А може обійдеться? Он як сміється».
І теж посміхнувся. Правда, ще не дуже впевнено, але підбадьорливо. А пересміявшись, чарівник сказав:
– Ну і баламут же ти, коте. Ну і баламут. Ніякий ти не Принц, а справдешній баламут. Рідкісний екземпляр.
А потім спитав:
– Скажи мені, любий Принце, чи пак, баламуте. Розтовкмач мені, мудрому і могутньому чарівникові. Бо я по зорях читати вмію, а в людських і котячих вчинках толку не доберу. Скажи мені: як же так сталося, що ти той перстень назад мені повернув?
– То все мій господар. Я йому чесно розказав, що я той перстень поцупив. А господар затявся, що він краденого не хоче. Я його дурнем обізвав – не помогло. Я його просив, щоб хоч раз ним скористався. Так ні. Не упросив, не ублагав. В одну душу тільки:
– Вези, – каже, – і поверни тому, у кого ти взяв. Сидить десь там голодний, а може вже й помер з голоду.
– І багатство його не спокусило?
– Ні. Не спокусило.
– Який чесний і порядний чоловік. Такого не часто зустрінеш.
– Та ще просив мій господар, щоб я від вас йому хоч якийсь знак привіз, що я той пестень дійсно вам віддав, а не викинув його невідь-куди чи не подарував комусь.
– Мудрий чоловік твій господар. Знаючи твою вдачу, всяке можна подумати.
Принц образився.
– Я не такий вже поганий кіт. Я дуже старався для свого господаря. Я ж не винен, що він такий дурень.
– Ти не ображайся, Принце. Але ж ти і сам знаєш, який ти баламут.
– Та знаю.
– А твій господар не дурень. Він мудрий, чесний і порядний чоловік. Тільки ж як йому підтвердити, що ти дійсно повернув мені перстень? Розуму не прикладу. Дав би я йому грошей. Так гроші кожен може дати. Треба щось таке… Незвичайне… А знаєш, що ми зробимо? Подарую я йому обрус – самоскладень. Він його і нагодує, і напоїть. Таке, крім чарівника, більше ніхто не може подарувати. Ось глянь.
І Гуль звідкись невловимо дістав начебто звичайний білий обрус.
– Обрус, розгорнися-розкладися.
І обрус розклався, а на ньому напитків і наїдків – що й десятьом не з’їсти і не випити. Кіт, як кіт, та ще й голодний, скочив на стіл усіма чотирма лапами та й ну гризти м’ясо та ковбаси.
– Ай-ай-ай, Принце. Як тобі не соромно, – став соромити його Гуль. – Яке ім’я носиш! Принц! Може доля судила тобі бути інтелігентним котом. А ти… Скільки кота не вчи, а кіт залишається котом.
Нарешті кіт наївся, і Гуль звелів обрусу скластися.
– Передасиш від мене своєму господареві. Тільки не надумайся розкладати обрус на кораблі. Хтось побачить та й забере, а тебе за борт викине. А тепер скажи мені… Чи не погодився б часом твій господар стати королем?
– Королем? Та нізащо в світі.
– Ти так впевнено про те кажеш!
– Бо знаю його.
– Та, власне, король – то одна назва. Мені треба доброго господарника.
– Господарник він добрий. Всі односельці дослухаються до його порад. Але, щоб королем… Він про те і слухати не захоче.
– І що ж робити? Мені він дуже до вподоби.
– Не знаю. Він нізащо не погодиться.
– Розумієш, є у моїх володіннях один острів. І грунти там родючі, і люди роботящі, а от … Господаря на тому острові нема. А нема господаря – нема й ладу. Вже пора б урожай збирати, а там не орано і не сіяно. А доки той урожай визріє, то сніги впадуть. Отака біда. Був там король, та помер, не лишивши спадкоємців. І от тепер з тим островом цілий клопіт. Я вже не кажу про прибуток., хоч би ті люди самі себе прогодували. Твій господар був би там дуже до речі.
– Не погодиться він. Це я знаю напевно.
– Однак поговори з ним. Розкажи йому все, як я тобі розказував.
– Та я розкажу. Та надії на те не покладаю. Як у людей кажуть: «З того дива не буде пива».
– А ти й народну творчість знаєш?
– Та знаю. Живучи серед людей, всього навчишся.
– Тоді хіба от що… Сам я до нього в гості завітаю. Не люблю я таких далеких мандрів, але доведеться. І тоді вже він, хоче чи не хоче, а таки буде королем на моєму острові. Так би мовити, король з примусу.