Король з примусу

Жив собі та був в одному селі чоловік. Степаном звався. Жив бідно, та гідно. Односельці його поважали, до порад його дослухалися.

– Добрий би зі Степана господар був, та жаль, що свого поля не має.

– То правда. Дав Бог розум, та не дав багатства.

– А що краще? Розум чи багатство?

– Та Бог же його знає. Воно краще, коли в чоловіка і те, і друге. Та так не буває. Або ж буває не часто.

Жив Степан, жив, горя не знав, аж доки кота не завів. Завів – не те слово. Кіт сам до нього прибився. А вже як прибився, то й прижився, а Степан з ним останнім шматком ділився. Наперекір своїй бідності свого кота Степан Принцом назвав. Отут і почалися Степанові злигодні. Кіт його не хотів голод терпіти. У того курча поцупив, у того сало вкрав, а там сметану з глечика зібрав. Скаржаться сусіди на Степанового кота. Скаржаться, нарікають.

– Роби щось, Степане, зі своїм крадієм. Спасу від нього немає.

– Та його вже й вивозили в друге село. Назад прийшов. І як він дорогу знайшов – Бог його знає.

Степан збитки сусідам відшкодовував, а сам же й не знав, що йому робити.

Якось після чергової скарги терпіння у Степана лопнуло. Приніс він до хати мішок, приніс кота і, ковтаючи сльози, сказав:

– Пригрів я тебе, коте, Принцом назвав, жив з тобою по-братськи, а ти, дорешти совість втратив. Я вже не маю чим сусідам збитки відшкодовувати. То тепер, коте, як мені не сумно, залазь в мішок і понесу я тебе топити.

І тут кіт заговорив людською мовою.

– Змилуйся, господарю, наді мною, нещасним котом. Я ж у тебе усіх мишей переловив.

– Переловив! Знайшов чим хвалитися. Вони б і самі вивтікали, бо у мене їсти нічого.

– Подумай сам. Чи крав би я те курча, чи те сало, чи їв би я ту сметану, якби ситий був.

– І я часто буваю голодний, аж у голові чемріє, аж живіт до спини прилипає. Але ж я не краду. Бо знаю: не твоє – то не руш.

– Не топи мене, мій добрий господарю. Я ж таки жива душа. Хто знає, може я тобі колись в нагоді стану.

– Тоді йди від мене світ-за-очі, щоб я більше тебе і не бачив. Шкода мені тебе. Звик я вже до тебе, та робити нічого. Краще вже жити самому, ніж з котом крадієм.

Пішов кіт від свого господаря, похнюпившись. Бо він на загал був добрим котом, і жаль йому було, що завдав він стільки прикрощів своєму доброму господареві. Хотів він чимось добрим прислужитися йому, та не знав, що для свого господаря міг би він зробити.

Між котами, як і між нами, людьми, новини поширюються швидко. І пошти не треба. Почув кіт таке, від чого його мозок запрацював швидко-швидко. А почув він, що за морем живе могутній чарівник Гуль. А в того чарівника є перстень, який нібито здійснює всі бажання, найвигадливіші, найнеймовірніші.

«От би такий перстень та моєму господареві, – подумав кіт. – Став би він тоді багатим. І я біля нього жив би – не тужив би. І сусідських курчат не цупив би. Бо навіщо їх цупити, коли ти ситий?»

– Чи ви часом не знаєте, як можна добратися за море? – спитав він якось у знайомих котів.

– Дивак ти, коте. Навіщо тобі такі далекі мандри? Мишей тут достатньо. Лови – однак всіх не переловиш. Тай горобці водяться. Можна й у смітниках поритися. Інколи там можна і щось поживне знайти.

– А як кому поталанить, то можна й у чиємусь домі пригрітися. Часом трапляються цілком пристойні господарі. А особливо господині.

– Ні, хлопці. Мені треба якось за море потрапити. До чарівника Гуля.

– Няв! Невже хочеш, щоб той чарівник на лева тебе обернув?

– Ні, не хочу. Бо леву треба більше їжі, ніж котові. А де її взяти? Хочу я чарівний перстень добути. Щоб мій господар розбагатів.

– Няв! Чи ти не дурень? Найкращий господар, навіть господиня, не варті того, щоб із-за них за море мандрувати та на небезпеку наражатися. Невже ти думаєш, що той перстень, якщо він і справді є, так легко здобути? Чарівник, мабуть, береже його, як зіницю ока.

– Ясна річ, що береже. Але й я не ликом шитий. О, ви ще мене не знаєте. Я таке можу, що вам і не снилося.

– Хвалько ти. От що я тобі скажу. А щоб здобути чарівний перстень, того мало.

– Та не про те йдеться, чи хвалько я, чи ні. Йдеться про те, як мені за море потрапити.

Та котів море не цікавило. Коли суперечки між котами вгамувалися, до Принца підійшов старий бувалий кіт з обрубаним чи обгризеним хвостом і тихо сказав:

– Мур! Ти на тих балакунів не зважай. Коли ти і справді хочеш потрапити за море…

– Дуже хочу. Це мені конче треба.

– Тоді ось що я тобі скажу. На пристані стоять кораблі. Багато кораблів. Вибирай найбільший і наймайся на корабель щуроловом. Ну, розумієш, щурів ловити. Скажу тобі, що справа це дуже небезпечна. Щурі то тобі не курчата. На великому кораблі щурів буває дуже багато. То такі тварюки, що й кота можуть з’їсти. Бувало таке. І ледачкувати тут не вдасться. На кораблі такого не люблять. Візьмуть моряки ледачого за загривок і, сміючись, викинуть у море. І ніхто не пожаліє. А їм що?

– Скажи, коте, а ти щуроловом був?

– Ой, брате, був. Скільки я лиха натерпівся. Он бачиш? Півхвоста позбувся. Щурі відгризли. А може те мене й врятувало, що моряки за борт не викинули: бачили, як я старався.

– А про чарівника Гуля та його перстень ти нічого не чув?

– Як не чув? В роки моєї молодості про нього тільки й мова була. І про той чарівний перстень. Кожен хотів той перстень мати. Та де там! Чарівник його береже. Навіть своїй єдиній доньці його не довіряє. То де вже нам, котам!

– А я однак спробую.

– Пробуй. Ти молодий. Та я тобі скажу: даремна справа. Пропадеш, як у людей кажуть, ні за цапову душу.

– А як же мені з тими людьми на кораблі домовлятися? Вони ж не знають нашої мови.

– А ти підходь до їхнього капітана. Той чоловік, як правило, бувалий в бувальцях. Він багато людських мов знає та й звірину всяку розуміє. До нього й підходь. Та я все ж радив би тобі облишити ту затію. Нічого доброго вона тобі не принесе.

– Інший хто злякався б, а я спробую.

Зітхнув старий кіт та й поворушив обрубком свого хвоста.

Сяк чи так, а Принц таки влаштувався на корабель щуроловом.

– О, тут тобі роботи вистачить до кінця нашого плавання, – сказав капітан. – Та пам’ятай: ледачих моряки не люблять. За борт – і квит.

– Та знаю вже.

– Знаєш? Значить, хтось розумний тобі казав.

Чи довго пливли, чи не дуже, та допливли нарешті до того місця, куди їм було треба. Про чарівника Гуля і розпитувати не треба було. Серед моряків тільки й розмови було, що про того чарівника та його перстень.

«Отже, все гаразд, – думав Принц. – Я прибув туди, куди мені треба. Тільки як мені того чарівника знайти та як до нього потрапити?»

Найперше Принц заприятелював з тутешніми котами. Бо хто йому краще розкаже про чарівника Гуля, як не місцеві коти?

– Даремне ти так до нього добиваєшся, – сказав один миршавий кіт. – На лева він тебе не оберне. Шкода й просити. Я пробував.

– А мені й не треба на лева.

– А чого ж тобі треба від чарівника Гуля?

– Його перстень.

– Про те і не заікайся. Відразу ж і повісить тебе на сухій вербі.

– А може ж таки не повісить?

– То втопить в озері.

– А може і не втопить.

– То ще щось придумає.

– То він такий злий?

– Я б не сказав, що злий. Просто він не любить, коли з ним про його чарівний перстень мову заводять.

«Як же ж мені бути? – міркував Принц. – Не вертатися ж ні з чим. В таку далину бився, стільки мав мороки з тими щурами. І що? Даремно? Бути такого не може. Тоді не буду я котом Принцом».

Та й пішов до чарівника Гуля, бо від місцевих котів вже знав, де він живе. Добре бути котом. Ніяка охорона тебе не затримує, бо ти собі кіт.

Зустрів він Гуля на вранішній прогулянці. Вирішив, що так буде найкраще. Чемно привітався та сказав:

– Я – Принц.

– Принц? – здивувався і засміявся Гуль. – А по-моєму, ти звичайний кіт.

– Власне, так. Я звичайний кіт. Принц – то ім’я у мене таке. Мій господар так мене назвав.

Гуль засміявся.

– Мушу визнати, що у твого господаря романтична вдача і не бідна фантазія. Хоч ти і Принц, та мушу тебе відразу й засмутити. Якщо ти прийшов просити, щоб я обернув тебе на лева, то відразу тобі скажу, що я тим не займаюся, бо переконаний, що леви мають бути левами, а коти котами. Левів у нас достатньо, а котів трохи забагато, та це вже не мій клопіт.

– Ні, шановний пане, левом я бути не хотів би.

– А ким би ти хотів бути?

– Самим собою. Котом.

– Хвалю. Відразу видно, що ти не дурень. То дозволю собі спитати: за чим ти до мене прибився з таких далеких країв?

– Скажу, шановний пане, скажу. Тільки дайте мені слово, що після моєї мови не накажете мене повісити чи втопити, чи ще якийсь поглум наді мною вчинити.

– Люблю розумних людей, а ще більше люблю розумних котів. Даю таке слово тобі тільки тому, що рідко мені випадало зустрічати такого розумного кота. То що ти хотів від мене?

– Я хотів… Ваш чарівний перстень.

Гуль присвиснув, а потім засміявся.

– Назовсім чи позичити?

– Та власне, можна б і позичити.

– Ти не тільки розумний, а ще й сміливий. А правильніше б сказати, нахабний. Бо ніхто ще досі не зважувався заговорити зі мною про мій чарівний перстень. А ти зважився. То скажи, будь такий ласкавий, для чого він тобі. Просто цікаво: для чого коту чарівний перстень?

– Та я не для себе. Я для свого господаря. Він добрий і роботящий, а живе дуже бідно. То я хотів…

– А господар про той перстень знає?

– Ні, не знає. Думаю, що й не чув про нього. А якби почув, то й не повірив би. Це я почув та й вирішив…

– Похвальний твій добрий намір. Видно, дуже любиш ти свого господаря. Та мушу тебе засмутити. До того персня я і доторкнутися не дозволяю. Так що повертайся до свого господаря, розкажи йому про свій добрий намір. А що з того нічого не вийшло – то це не твоя вина. Якщо господар розумний, він оцінить те, що ти для нього хотів зробити, а не те, що тобі не вдалося.

На тому й попрощалися. Але Принц не збирався так легко відступати.

«Погано ти мене знаєш, Гулю. Зовсім не знаєш. Якщо я щось вирішив, то марна справа намагатися мене зупинити. Якщо подумати… То навіщо Гулю той чарівний перстень? Він же ж чарівник. І без персня начарує собі всього, чого схоче. А мій господар тяжко бідує. І хто йому допоможе, коли не я, його вірний люблячий кіт?»

І надумав кіт той перстень украсти. Інакшої ради не було. Він просто не може повернутися додому з порожніми руками.

«Якщо це мені вдасться, то це буде останнє моє крадійство у житті. А якщо не вдасться… То мій господар ніколи не дізнається, як безславно загинув його Принц».

І котові стало так жаль самого себе, що він заледве не заплакав. Потім взяв себе в руки ще й насварив себе.

«Нема чого розкисати. Не час. Треба думати, як це краще зробити, щоб, як у людей кажуть, комар носа не підточив. Тільки не зрозуміло, навіщо комару носа підточувати. Та так кажуть…»