От ідуть вони, ідуть. Сонце вже й добре припікає. Аж з лоба піт тече. Коли дивляться – аж хата чепурненька край дороги. І криниця під хатою. Ото рай!

– Попросимося перепочити і хоч води напитися.

– Та я вже поїв би чогось доброго, – облизнувся Іван.

– Не заробивши, нема чого слину ковтати.

А тут і господиня вийшла. Молода та вродлива, чепурна і прибрана, як на свято.

– Здорові були, молодці, – привіталася.

– І ви здорові будьте, господине, – відповів старий.

– Звідкіля Бог провадить? І куди?

– Та от… Були далеко, а йдемо додому.

– А чи ж далеко ваш дім?

– Аж в Нечупайлівці, коли знаєте.

– О, світ не близький. Заходьте та перепочиньте трохи.

– А чи не можна у вас води напитися?

– Та чому ж не можна? Пийте на здоров’я. Вода у нас смачна. Всі хвалять. Моя хата край дороги, то кожен, хто йде, мою криницю не обмине. Посидьте трохи, а я зараз і обідом вас нагодую. От якраз борщ докипає та й вареники у макітрі ще теплі.

Іван аж слину ковтнув.

– Бачу, хлопче, вареники ти любиш.

І посміхнулася – як світлом всіх обдарувала.

– Та я й борщ люблю, – зашарівся хлопець.

– Видно, жінка у тебе добра господиня.

– Нема ще у нього жінки, – буркнув батько. – Ми удвох з ним господарюємо.

– О, а що ж так? Пора саме така, що вже і діточок бавити. Самому воно, знаєте, якось… От я, приміром, вдова. То так вже мені тяжко. Не так з роботою, як без любої розмови. Особливо взимку. Вечори довгі, самотні. Ото пряду, всі пісні переспіваю, а спати не хочеться.

– О, Іван теж співати любить. Кращий співака на селі.

– Справді? Ану давай спробуємо разом. Ми тихенько. При неділі воно й нічого.

Та як заспівали – аж верби заслухалися, а лелека здивовано так і завмер на своєму гнізді.

Туман яром,

Туман долиною,

За туманом

Нічого не видно.

Десь і пляшка наливки взялася. За піснями та розмовами обід затягнувся аж до вечора.

– Та куди ви вже підете, на ніч глядячи? Ночуйте вже. А вранці, як Бог день благословить і підете.

Довелося погодитися. Батькові таке не дуже. Вдома на нього робота чекає. А Івану хоч би не йти звідси нікуди. І страва смачна і молодичка гарна. Він навіть взявся дров нарубати. Аж батько з дива остовпів. І нарубав. А чом би й ні? Все ж він вміє робити не гірше за других. Просто ледачий вдався.

А на ранок молодиця каже:

– А може б ти, Іване, у мене зостався? За наймита чи за чоловіка. Як захочеш.

– Та він у мене… – пробував щось сказати батько.

– Тату! – аж почервонів хлопець. Батько й замовк.

«Розберуться самі, – подумав батько. А може з нього ще й люди будуть…»

Пішов батько додому, а йому навздогін линула пісня – аж у груди била.

Під тим дубом

Криниця стояла,

В тій криниці

Дівка воду брала.

«Вів я додому сина – так і не довів, – думав старий. – А може воно й на краще».

Але ж сумління гризе його. Щось наче муляє.

«Ото! – думає собі чоловік. – Покинув молодиці свого ледачого сина, ні словом не попередивши її. Чи ж це добре? Може й так бути, що він схаменеться. Повстидається перед молодицею свою лінь показувати. А коли ні?..»

Постояв чоловік, подумав – та й назад повернув. Ні, таки мусить він їй сказати. Прийшов під хату та й не мало здивувався. Поросята кувікають, корова недоєна реве, зачинені качки кахкають, квочка з курчатами у смітті гребеться, а з хати на два голоси пісню чути.

Ой за гаєм зелененьким

Брала вдова льон дрібненький.

– Оце так штука, – тихо сказав чоловік. – Так захопилася молодиця піснею, що й про господарку забула. Нічого. Опам’ятається. Та може ще й того дурня до роботи привчить. Та й пішов з двору, швиденько, щоб ніхто його не побачив.

 

Минуло скількись років. Батько тим рокам і лік втратив.

– Ну, пора, – сказав нарешті сам собі та й зібрався в дорогу. Давно вже хотілося йому провідати молодшого сина, та стримував себе.

– Ще не час, – казав собі. А тепер таки вирішив: пора. А серце батьківське летіло б скорше, ніж могли іти ноги. Як він там, його ледачий син? Та чи ледачий, чи проворний, але ж таки син.

І те село батько добре пам’ятав, і ту хату з криницею край дороги. Підійшов – а на подвір’ї двійко дітей бавляться: дівчинка і хлопчик. Спитав за батьків.

– Тато в полі, а мама хліб печуть, – жвавенько відповіла дівчинка.

– Мамо, тут якийсь дідусь за вами питає.

Виглянула у вікно усміхнена молодиця, запнута білою хусткою.

– О, тату! Гість дорогий, – гукнула через вікно. – Заходьте до хату.  Я тут з хлібом.

Увійшов, почоломкалися. Сів на лаву. Роздивлявся по хаті. У хаті прибрано. Хлібом пахне – аж дух забиває.

– А я й не знав, що у мене онуки.

– Наша вина. Я давно просила Івана.

– Давай, – кажу, – поїдемо до батька.

Та все ніколи.

– Як же тобі живеться, дочко, з моїм сином?

Хотів сказати «ледачим», та вчасно стримався.

– О, добре. Іван такий господар, що й не сказати. І в полі, і вдома, і біля худоби. А вже дітей як любить! Часом аж забагато.

– Розманіжиш їх, – інколи сварюся.

А він сміється. Ото скоро вже приїде з поля – та й будемо обідати.

– Не сваритеся?

– Чого б мали сваритися? А коли часом на сварку зайде, то хтось з нас почне пісню – сварка й минеться.

Наче бальзам на душу батькові. Звів очі до неба і подумки подякував Богу за навернення сина на добрий шлях.