– То добре. Ця робота саме для мене.
– То завтра ж і виходь.
«Ото мені поталанило, – подумав хлопець. – Від такої роботи і не втомишся, і харч добрий буде, і, либонь, зароблю непогано».
Спершу Микита дуже старався, боявся добру роботу втратити. Працював отак тиждень і другий, а потім собі подумав:
«Який же я дурень. Що тих коней кожного дня чистити і вичісувати? Вони й так лиснять. Звідки той господар буде знати, чи вичісую я тих коней, чи ні? Він і так за мною не дивиться».
Та й покинув ту неважку роботу. Коні собі пасуться, а хлопець лежить та на сонечку гріється. Даремно думав собі парубок, що за ним ніхто не спостерігає. Мав той господар сизого ручного голуба, котрий вмів говорити і був на диво мудрий. Сидів той голуб на дереві та й все бачив. Спершу він хвалив хлопця перед господарем, розказував своєму господареві, як той старається. А по якімсь часі прилетів та й каже:
– Геть розледачів той наймит. Коней не чистить, не вичісує. Лежить собі, на сонечку гріється.
– Е-е, – сказав господар. – За неробство я нікому не платив, і тобі, хлопче, платити не буду. Та й прогнав ледачого наймита. Пішов парубок далі. Вже й сварив себе, і паплюжив.
– Мав добру роботу, та не шанувався. Що ж, пропало. Треба другу роботу шукати. І знайшов. Бо роботи нема тільки для того, хто працювати не хоче. Та тут вже треба було добре лоба загріти. Та хіба хочеш? Мусиш. Бо шматок хліба рот не дере. Або, як у народі кажуть:
«Навчить біда ворожити, коли нема що в писок вложити».
А як же склалася доля наймолодшого сина? А як могла скластися доля у такого лінька? З’їв він свою хлібину та й далі пішов. Йшов, йшов, зголоднів дуже, а їсти нічого.
– Ото скупий наш батько. Дав нам лише по хлібині. Міг би й більше дати. Щоб надовше хватило. І що тепер робити? Їсти хочеться, аж, здається, живіт до спини приріс.
Проте, щоб заробити, Іван і не думав. Така думка йому і до голови не приходила. Красти, слава Богу не навчився. Жебракувати – воно наче й нічого, та такому молодому не дуже й дають. Раз чи два нагодували, а далі – живи, як знаєш.
Нарешті постукав до найбіднішої хати і у старенької бабусі попросив чого-небудь поїсти.
– Нема у мене, синочку, нічого. Я стара і немічна. Живу сама. Виживаю на людському милосердю. Хіба дам я тобі ось…Торбинку з сухарями. Зуби в тебе молоді, ото розмочиш собі та й підкріпишся.
Прийшов хлопець на берег річечки, сів, схилив голову на руку та й зажурився.
– Їсти хочеться – аж у голові чемріє. Правда, є сухарі, що баба дала. Можна б… Та їх же ще розмочити треба. От якби хтось мені їх розмочив, то я б і з’їв.
Та розмочити сухарі було нікому – то так і сидів голодний та занедбаний з торбиною сухарів. Тут і знайшов його батько, що вирушив шляхами своїх синів. Старому дуже кортіло знати, як же влаштувалися його хлопці у тому нелегкому житті. Найперше він знайшов старшого сина. І шукати довго не треба було. Жив собі у сусідньому селі. Люди його знали і поважали. А що був гарний з себе і роботящий, то й гарну дівчину висватав. Вже й хату нову поставив, поле надбав, черідка дітей на подвір’ї бавилася. Зрадів Сидір своєму батькові, прийняв, пошанував, як годиться.
– Живіть, тату, у нас. Досить вам по світу поневірятися. Є у нас і хліб, і до хліба. Буде нам, буде й вам. Ми пошануємо вашу старість, а ви порадите нам щось розумне. У тому завжди є потреба.
Розчулився старий від такої синової щирості.
– Ні, діти. Дякую вам за хліб, за сіль і за добре слово. Та я мушу йти і подивитися, як живуть інші мої сини.
Попросив собі харчів на дорогу та й пішов.
Довго отак блукав, доки натрапив на слід свого середнього сина. А таки натрапив. І той порозумнішав. Важко працював, та без шматка хліба не був. Вже й дівчину нагледів. Збирався женитися.
– Не кличу вас, тату, до себе, бо ще не маю куди кликати. А з часом, коли розживуся, покличу вас, щоб вашу старість доглянути.
– Дякую тобі, сину, за хліб, за сіль і за добре слово. Але мушу я ще до молодшого сина звідатися. Тільки не знаю, де його шукати.
– Чув я, тату, про одного несусвітнього ледаря. Сидить він на березі річки, біля нього торбина з сухарями, та йому ліньки ті сухарі розмочити. То так і вмирає з голоду. А може й помер вже. Думаю, що то і є наш Іван.
Заплакав тут батько. Шкода йому свого безпутнього сина. Бо ж таки син. Взяв харчів, сякий-такий одяг, не для себе, а для сина, що десь, напевно, вже обносився, та й рушив у дорогу. Довго йшов чи не дуже, обшмульгався, черевики свої геть стоптав, а таки знайшов свого безталанного ледачого сина. Худий, блідий, обшмульганий, голова його закудлана, ледве теплий він від холоду і голоду. Сидів із заплющеними очима, нічого не чув і не бачив, приготувався до найгіршого, до смерті. Змія, відчувши, що це її здобич, тихцем підкрадалася до хлопця. Могла й не підкрадатися. Він і так не бачив її, бо на світ не дивився. Вже змія хотіла його вжалити – аж тут і батько нагодився. Замахнувся він на змію костором.
– Ти що, гадюко? Зовсім сором втратила? Хочеш напасти на немічного та недужого?
І гадюка відповіла йому людською мовою.
– Сором втратити, кажеш? Ха-ха! У мене його ніколи й не було. Ти ж бачиш, яке воно непотрібне ні собі, ні людям. Нащо таке і на світі має жити?
– А хто ти така, що вирішуєш, кому жити на світі, а кому ні? Іди геть, доки я не огрів тебе тим костором. Це мій син.
– А-а, то це ти батько того нероби? То це тебе треба було вжалити за те, що ти виховав такого непутящого сина.
Чоловік не на жарт розсердився і замахнувся костуром. Змія зашипіла і зникла. Тоді чоловік схилився до сина.
– Сину, Іване, подивися, це я, твій батько.
Заледве розплющив очі.
– Тату, я вмираю.
– Ні, сину. Тепер я не дам тобі вмерти.
Батько дістав з торби пляшку і дав ковтнути йому цілющого напою, настояного на травах.
– А тепер з’їж шматок сиру і запий молоком.
Хлопець так обезсилів, що спершу не міг ні жувати, ні ковтати. Та з кожним шматком, з кожним ковтком життя поверталося до нього. Був ще зовсім молодий. Риби в річці було видимо-невидимо. Хоч руками її лови. Батько – чоловік бувалий. У всяких оказіях бував. Змайструвавши з очерету своєрідний черпак, умудрився виловити кілька чималих рибин.
– Живемо, сину. Зараз ми рибу запечемо – і буде у нас королівська вечеря.
Розклав вогнище, запік рибу, ще сякий-такий харч у торбі знайшовся. Іван дивився на світ наче не своїми очима, та поступово приходив до тями. Повечерявши, батько сказав:
– Не даремно мене змія хотіла вжалити. Не даремно. За тебе, сину. Що виростив тебе таким ледачим і не привчив ні до якої роботи. Ти, сину, то мій тяжкий гріх. Любив тебе, леліяв, беріг від всякої роботи – і от що з того вийшло. Підемо додому і почнемо життя спочатку. Спробуємо. Ти ще молодий. Тобі ще все під силу. Ще можеш заново вчитися жити. Шкода тільки, що я вже такий старий. Не знаю, чи встигну тебе чогось навчити. Спізнився я. Дуже спізнився. Правда й те, що життя тебе чогось таки навчило. На те сподіваюся. А зараз, хлопче, гайда у воду. Змиєш бруд і з душі, і з тіла.
– У воду? – пересмикнув плечима. – Вода холодна.
– Нічого. Зате чиста.
Робити нічого. Мусив Іван купатися. А потім згадав, як колись плавав і пірнав – та й зовсім повеселішав. До місяця обсихав, а потім дістав йому батько чистий одяг.
– Як на світ народився, – сказав хлопець.
– Дав би то Бог, щоб народився. Заново. А зараз лягай спати, відпочивай, а завтра зраненька й рушимо додому. Скрізь, кажуть, добре, а вдома найкраще.
Вклалися горілиць. Над ними було небо, погідне і лагідне. На ньому висвітився чумацький шлях, по котрому колись ішли три царі, щоб повитати і обдарувати новонародженого Ісуса Христа.
Хлопець відразу заснув і спав, як по купелі, а батько ще довго не спав, і все думав, думав, як воно там на небі і тут на землі.
Ще сонце не встало, як батько розбудив Івана.
– Вставай, сину. Дорога не близька.
Іван, накритий батьковою одежиною, тремтів від холоду.
– Ще рано, – занюняв, як мала дитина.
– Рано – не буде пізно. Вставай.
– Так холодно, – сказав хлопець та й накрився з головою.
– Розніжив я тебе, сину. Моя вина.
Та Іван нічого не чув. Накрився з головою і захропів далі. Батько розсердився і став на нього гримати.
– Вставай, лежню. Бачив би ти, як живуть твої брати. Бо сказано: хто дбає, той і має. А ти перевівся на нінащо. А який парубок був. Як ружа. Любо було глянути.
Та Іван його не чув. Вранці йому особливо солодко спалося. Не витримав батько, зачерпнув холодної води та й вихлюпнув на свого ледачого сина. Той звереснув, зірвався на рівні ноги і заледве не плакав.
– Тату! Ну чого ви? Мені так добре було, коли я був без вас.
– Дуже добре було! Ти вже майже на тамтому світі був. А все через лінь свою. Де ж таки? Лінь було сухар розмочити. Ледацюга!
А тут і змія звідкись виповзла.
– Я казала, що то моя здобич, – зашипіла. – Ну дай мені його вжерти. Це ж так просто. І ти не матимеш мороки.
– Згинь! – гарикнув батько. Замахнувшись на змію костуром. Змія зникла, та по якімсь часі знову висунула голову з-поміж каміння.
– Не розумію тих людей. Я ж хочу, як краще.
А Іван сидів, натягнувши на себе батькову одежину, і тремтів від холоду.
– Чого сидиш? Вмивайся та й будемо снідати.
– Вмиватися? Та нізащо в світі! Вода холодна. Бррр!
– Ну і розпустив же я тебе. Гріх я буду мати, що виховав таке казна-що. То йди вже хоч снідати.
Снідати – це добре. До того хлопець був мастак. А тут вже й вогнище горіло. Риба пахла так, що звірі з хащів на той запах виходили. Тільки наближатися не сміли. А поснідавши, хлопець був не проти знову вкластися на сонечку, що вже стало і взялося гріти все живе на землі.
– Ні вже, лежню. І не думай. На мене вдома робота чекає. А я тут з тобою бавлюся. Та вже мушу. Чого не навчив змалку, то мушу хоч тепер вчити. Та чи ж то вдасться? Вставай і ходімо. Дорога далека.
Зітхнув Іван і встав. А що мав робити? Чого доброго, батько ще костуром потягне. Він може. Правда, на собі Іван того костура не пробував. Батько його ніколи не бив. А його братам не раз діставалося. Тоді Іван над ними підсміювався. А зараз йому не до сміху було.