– Дивися, Григорію, мотай на вус, – посміхнувся, король. – Бачиш, як її величнісь королева від мене всю владу перебрала. Затям, і тебе таке чекає.
А королева тим часом продовжувала:
– Пів королівства, як то буває в казках, ми віддавати переможцю не поспішимо. Прийде час – все королівство переберуть.
– А няня…
Няня тут-таки впала перед королевою навколішки, не перестаючи плакати.
– Ваша величність!
Сльози не давали їй говорити.
– Ну, ну, Маріє. Не треба плакати. Наша казка має щасливий кінець.
– Не треба мені золота, – сказала няня. – Хіба що купити нову хустку і нову корсетку. Окрім вас, нема у мене нікого. Маю єдине бажання: служити своїй красуні принцесі до кінця своїх днів. І, якщо буде така Божа і ваша ласка, побавити ваших онуків.
– І правнуків, Маріє.
Оплески і радісні вигуки.
– А Лусик, Лусик, – нагадала принцеса про свого улюбленця. – Він також заслуговує нагороди. Золота йому не треба, але…
– Не забула я, дочко, про твого Лусика. Як би могла забути? Я замовлю для нього золотий медальйон, на якому буде викарбувано:
«Королівський придворний кіт Лусик».
І тут сталося таке, чого не сподівалася навіть принцеса, а всі присутні просто ошаліли. Кіт заговорив:
– Щиро дякую, ваша величносте. Але я кіт, котрий належить тільки принцесі. Тому, коли ваша ласка, накажіть викарбувати: «Лусик – кіт принцеси Мілени».
– Ох, – вирвалося одночасно з усіх грудей.
– Розмовляє!
– Розмовляючий кіт!
– Справжня казка!
– А хто б сумнівався?
І тут нарешті встав король.
– Кожна казка має закінчуватися веселим бенкетом. Як там кажуть? «Щоб по вусах текло», але щоб і в рот таки щось попало.
Фрута втиснулася сама в себе, намагаючись стати маленькою і непомітною. Затравленим поглядом, як той звір, що потрапив у пастку, вона дивилася на всіх. Найбільше їй хотілося зникнути, розчинитися, щоб ніхто не звертав на неї уваги.
«А може вони про мене забудуть? – думала Фрута. – Мені б тільки якось… Вислизнути звідси».
Та про Фруту не забули. Королева згадала. Та й Григорій час від часу кидав на неї спопеляючі погляди. Ні, він би так просто її звідси не випустив. Подумати тільки! На що наважилася! На життя принцеси! Та за таке… Але тут заговорила королева.
– Що ж… Нагороди визначені, весілля намітилося, бенкет… Буде і бенкет. Як у всякій добрій казці. Та ще без нагороди зосталася одна особа. Флутелія. Якої нагороди вона вартує?
Запанувала тиша. Тільки чути було хлипання Фрути, що тут-таки впала навколішки перед королевою.
– Прощення тобі нема. Моє материнське серце не може тебе простити.
Тоді Фрута навколішках доповзла до Мілени. Її косинка впала на ноги принцеси. Дівчина з огидою відкинула косинку ногою.
– Я не чую тебе і не бачу, Фрутеліє.
Та й відійшла.
– Стратити, – почулися голоси.
– Втопити.
– Спалити, як колись спалювали відьом.
Королева підняла руку.
– Ні, панове, ні. Ми не будемо долучати смуток до нашого радісного свята. Пропоную замкнути Фрутелію у вежу, а по всьому королівству і за його межами розіслати гінців з такою об’явою:
«Вродлива освідчена дівчина за рішенням королівського правосуддя замкнена у королівській вежі і може там просидіти до кінця своїх днів, якщо не знайдеться хлопець чи чоловік, котрий погодиться взяти її за дружину. Є одна засторога: ця дівчина – відьма. Той, хто погодиться з нею одружитися, мусить знати спосіб, як її розвідьмачити».
Фрутелія продовжувала плакати. Почулися схвальні вигуки.
– Мудра наша королева.
– І милостива.
– А таки треба би було відьму стратити. Заледве нашу принцесу не згубила.
– Молода і гарна…
– Але ж відьма.
– Це ж треба, щоб така краса відьмі дісталася.
– І все-таки її треба було стратити. Наша королева занадто милостива.
– Ой, сидіти їй в тій вежі до кінця її днів. Стільки гарних дівчат на світі. Кому захочеться брати за жінку відьму? Та ще й розвідьмачувати її.
– А це вже доля. Як вона розпорядиться, то так і буде.
Вивели заплакану Фрутелію та й тут-таки забули про неї, бо почався веселий бенкет з танцями та феєрверками. І хоч принцеса була дуже втомлена після пережитого потрясіння, вона танцювала більше за всіх. Була здивована, що Григорій так гарно танцював, наче все життя тільки те й робив.
І потекло життя своєю наїждженою колією. Принцеса змінилася, подорослішала, стала серйозніша. Та інколи в її оченятах стрибали бісики, і вона вдавалася до колишніх пустощів. Тоді няня її припам’ятовувала. Одна вона мала на неї вплив.
– Вгамуйся, зірочко моя. Це вже тобі не личить. Ти вже наречена.
– То виходить, що бути нареченою – це дуже нудно.
– Ну чому нудно, моя крихітко? Тиж любиш свого Григорія? Та й він тебе. Он які букети кожного дня тобі приносить. А тобі… Час і про придане думати.
– Придане? Нянечко! Що ти! Навіщо Григорію моє придане? Він би тільки на мене дивився з ранку і до ночі.
– Це зараз так. А колись і про придане спитає.
– Не спитає, не спитає. А зрештою, чого я маю журитися про своє придане? Тим нехай журиться моя матінка. Це її журба.
– Знаю, кізочко, знаю. Думаю. Що з приданим все в порядку. Це я так собі сказала, щоб тебе трохи припам’ятати.
Лусик виріс і став розкішним котом.
– Якщо ти, Лусику, так будеш рости, то я не зможу носити тебе на руках.
– Тоді я бігатиму за тобою, як песик.
А якось спитав у Григорія:
– Послухай, Григорію, то виходить, що і ти тепер мій господар, як принцеса? Виходить, що тепер у мене два господарі?
– Ні, Лусику, – посміхнувся Григорій. – У тебе і у мене одна господиня – принцеса Мілена. Обидва ми її слуги.
Кажуть, що власну долю конем не об’їдеш. Так воно, мабуть, і є. минуло небагато часу, як до королівського двору під’їхав чоловік середніх років. Важко було визначити, яких він статків: ні бідний, ні багатий. Був кремезний, ошатно одягнений, з розумними проникливими очима.
– Я хотів би побачити ту дівчину, що замкнена у вежі.
Така новина облетіла і вельмож, і прислугу. На майдані зібралося море людей – не протовпишся. Ще б пак! Таке не кожного дня буває. З вежі вивели Фрутелію. Вона зблідла, змарніла, та вроди своєї не втратила.
– Гарна дівчина, – сказав прибулець. – Я хотів би взяти її за дружину.
– Але ж вона відьма.
– Я знаю. Я об’їздив багато земель, бачив багато різних людей, цікавився їхніми звичаями, перебрав багато всяких ремесел. Багато чого навчився. Навчився і відьом розвідьмачувати.
– То ви чарівник?
– Ні, не чарівник. Я знався з багатьма чарівниками і дещо він них перебрав. Декотрі охоче зі мною ділилися своїми знаннями, а від декотрих я сам дещо перебирав. А тепер скажи мені, Фрутеліє, чи ти згідна вийти за мене заміж? Розумію, що тобі скрута, але силувати тебе не хочу.
– Згідна, – тихо, наче вітер прошелестів, відповіла Фрутелія.
– Голосніше скажи, дівчино, щоб всі те почули.
– Згідна, – повторила Фрутелія вже на повний голос. Людей на майдані зібралося багато: і прислуга, і придворна знать. Особливо цікавими були жінки. Вони аж на місці тупцювали – так їм хотілося все бачити і чути. Дехто ущипливо зауважив:
– Згодна! Ще б пак! Вона б і за рогатого заміж пішла, аби у вежі не сидіти все своє життя.
-За рогатого! Таке сказали! Це б їй за щастя. За рогатого їй тільки виходити.
– Цікаво, як він буде її розвідьмачувати.
– Побачимо.
– А ти думаєш, він це робитиме при всіх?
– Аякже. Він мусить довести, що розвідьмачив її. Міг же знайтися хтось такий, що вихопив би її з вежі, аби разом з нею відьмувати. Ні, таке не пройде.
– Тихо, тихо. Щось каже.
– Ти, Фрутеліє. Мусиш мені довіряти. Бо інакше у нас з тобою нічого не вийде. Я велів отут серед майдану розкласти вогнище. Ти зараз роздягнешся…
– Прямо отут?
– Прямо отут, Фрутеліє. Іншого варіанту у нас немає. Або… Ти можеш назад повернутися у вежу.
– Ні.
– Тоді… Ти роздягнешся, я намащу тебе чудодійними мастями, і ти підеш у вогонь. Тебе пекти не буде. Ти будеш неушкоджена. З тебе тільки вийде вся нечисть.