А в королівському палаці метушня. Прибігла заплакана Фрута і сказала, що пропала принцеса.

– Як пропала?

Королева була на межі втрати свідомості. – Ти ж мала за нею дивитися.

– Я й дивилася.

– І що?

– Я дивилася, дивилася, а вона зникла.

– А ти її шукала?

– Шукала і кликала. Нема.

– Може її викрали? Може викуп за неї вимагатимуть? Кажуть, що таке буває.

– Може.

– А до неї ніхто не підходив? Ніхто з нею не говорив?

– Підходив.

– Хто підходив?

– Садівник Григорій.

– І що казав?

– Не знаю. Я не дослухалася. Щось там про троянди.

– Ет, дурня.

Покликали садівника Григорія, запитали, чи не запідозрив він чого, розмовляючи з принцесою.

– Та ні, нічого. Дівчинка була спокійна, бавилася з котиком. А що трапилося?

– Принцеса зникла.

– Зникла? Куди ж вона могла зникнути?

Королева плакала, всі інші знизували плечима.

– Не панікуйте. Думаю. Нічого поганого з дівчинкою не сталося. Принцеса забігла кудись тай бавиться собі. Замість того, щоб хлюпати носами, пішли б краще в сад та пошукали б її гарненько. І я піду. Я знаю всі найпотаємніші куточки саду.

Всі вже ладні були йти на пошуки принцеси, як відчинилися двері – і на порозі стала задихана Мілена з Лусиком на руках.

– Фрукто, ти куди пропала? Ми з Лусиком шукали тебе та й шукали.

– Так хто пропав? – засміявся Григорій.

– Фрукта пропала. Вже час іти додому, а вона зникла.

Королева витирала очі, а всі інші посміхалися. Мілена дивилася на всіх невинними ангельськими очима. Першою оговталася королева.

– Мілено, твої витівки заледве з розуму нас не звели.

– Отаке! Фрукта зникла, а ми з Лусиком винні! У неї спитайте, де вона була. Ми її по всьому саду шукали. Вже думали, що її злий дух поцупив.

– Що за слово таке – «поцупив»?

– Нормальне слово. І для Фрукти якраз годиться.

– Ти вже цілком доросла, а тобі все пустощі в голові. Незабаром вже про заміжжя час думати, гідного принца тобі за нареченого вибирати. А ти все ще, як маленька.

– Заміж за принца? Нізащо!

– Отакої! А чого ж так? Звісно, зараз ще рано, але мине час – і треба думати. Всі принцеси рано чи пізно виходять заміж. І ти вийдеш. І неодмінно за принца. Так вже заведено.

– Коли ж всі вони якісь дурні або ж ніякі вкрай.

– Який сором! Хіба ж можна таке казати? Всі дурні! Фі, Мілено. Я в твоєму віці такого не казала.

– Ну, якщо не всі дурні, то половина з них. Консер – дурень, це всі знають. Горвань – грубий і неоковирний. Фрід два слова до купи не зліпить. Якби мені довелося вибирати нареченого, то я вибрала б Григорія.

Всі засміялися.

– Чого ви смієтеся? Трохи старший. То що? Скільки тобі, Григорію?

– 22…

Григорів знітився і почервонів. Він боявся потрапити в немилість до королеви.

– Це нормально. Чоловік має бути старший. З Григорієм, принаймні, є про що поговорити. Ну, Григорію, візьмеш мене за дружину, коли я підросту?

– Принцесо, я простолюдин.

– То й що? Гляди, щоб ти не оженився з іншою.

Всі посміхалися. Лише королева насупила брови.

– Це, Мілено, вже навіть не смішно. Досить, принцесо. Твої пустощі втрачають решту здорового глузду. Пора дорослішати. Думаю, Фрута тобі допоможе у всьому розібратися та й поміняти декотрі твої міркування. Няня Марія таки вже стара. Та й простолюдинка. Що не кажи, а це суттєво. Тепер я бачу її згубний на тебе вплив.

Очі Мілени блиснули.

– Моя няня хороша. А Фрукта зануда і мимра. Я і не подумаю її слухатися.

Фрута закипіла від злості. Вона прикривала віями очі, щоб ніхто не помітив у них недоброго відьомського блиску.

«Ну почекай, Жаблена, – думала Фрута. – Ти ще пошкодуєш, що зі мною зачепилася. Я тобі все пригадаю. Ти ще поплачеш. Ой, поплачеш».

– Послухай, Мілено, – гарикнула королева. – Коли будеш так себе поводити, я тебе у вежу замкну. Посидиш – то й порозумнішаєш.

– Чуєш, Лусику? Нас з тобою у вежу замкнуть. Ото весело буде. Ти будеш мишей ловити, а я буду пісні співати. Та не ті пісні, що їх співають принцеси в супроводі клавікордів, а ті веселі пісні, котрих я навчилася від кухарок. Ото весело буде, а головне – не буде з нами отієї осоружної Фрукти.

– Даремно ти так думаєш. Я Фруту з вами замкну. Вона теж винна, що такого переполоху наробила. Так що Фрута буде з вами. Буде тебе виховувати і на розум наставляти.

– О, це добре. Тоді буде ще веселіше. Я її з вежі скину. Чуєш, Фрукто? Не погоджуйся, бо тут тобі і гаплик буде.

– Фі, Мілено! Що за слова! Гаплик! І де ти таких слів навчилася? Ти, Фруто, її зовсім не виховуєш. І як можна бути такою жорстокою? З вежі скину! Ти собі уявляєш?

– А що я такого сказала? Скину Фрукту з вежі от і все. Можна подумати, що за наказом мого батечка короля нікого з вежі не скидали.

– Так то ж були злочинці.

– Але ж вони були живі люди. А я… І зовсім я не жорстока. Я потім буду за нею плакати. Але ж я не винна, що вона така осоружна.

«Ти дивися, як те дівчисько розперезалося, думала Фрута. – Гаплик буде! І придумала ж таке! Це ми ще побачимо, кому з нас гаплик буде».

І вже навіть не прикривала блиску своїх недобрих очей.

Ні, Мілена не була жорстока. Вона просто блазнювала. Та розгнівана королева того не розуміла.

– Іди звідси, негідне дівчисько.

– І у вежу ніхто не буде мене замикати?

– Ні. Поки-що.

– Живи, Фрукто, далі. Тільки не будь такою занудою, – сказала Мілена та й побігла, тримаючи на руках Лусика та наспівуючи якусь веселу пісню.

 

Лусик з Міленою не розмовляв. Він тільки слухав і розумів, що йому казала Мілена. Про те, що Лусик вміє розмовляти, не знав ніхто. Це була їхня з Міленою таємниця. А тут він прибіг до Мілени задиханий і тихо сказав:

– Послухай, принцесо, я щось тобі скажу.

– Що, мій котику? Що тебе так схвилювало?

– Наша Фрукта – чарівниця.

– Чарівниця? Ну що ти таке кажеш! Звідки ти знаєш? Фрукта, ясна річ, зануда. Але, щоб чарівниця…

– Я сам бачив, як вона розмовляла з жабою.

– З жабою? А де ж вона її взяла?

– Не знаю. Я тільки бачив, як вона з нею розмовляла. Посадила жабу на стіл і з нею розмовляла.

– Про що ж вони розмовляли?

– Не знаю. Не чув. Чув тільки, як Фрукта на останок жабі сказала:

«Іди».

І випустила її за поріг.

– Щось затіває капосна Фрукта. Тільки що? Треба порадитися з нянею. Вона, мабуть, розгадає ту загадку.

– А няні нема.

– Як нема? А де ж вона?

– Її кудись послали.

– Куди ж її могли послати? Завтра спитаю у матері. Начувайся, котику. Буде нам лихо. Може б тобі краще піти звідси. До мами чи що.

– Нізащо. Я тебе саму тут не залишу. Я хоч і кіт, та може ж таки чимось допоможу.

– Дякую тобі, мій хороший.

А вночі сталося ось що. Коли Мілена спала, Фрута обернула її на жабу та й викинула у сад. А жабу ропуху обернула на принцесу та й поклала на ліжко. Розгубленого Лусика вхописа за загривок та й швиргонула за поріг.

– Іди за своєю хазяйкою, шкідлива тварюко. І подякуй, що я не вбила тебе чи не обернула на…

Та котик далі вже не слухав. Він побіг шукати свою принцесу.

А Фрута тим часом казала:

– Ти, Жаблено, спи. Набирайся сил. Завтра у тебе відповідальний день. Ти підеш до королеви. Не забувай, що ти тепер не Жаблена, а принцеса Мілена. І не надумайся перед королевою квакати. Відвикай.

А тим часом котик знайшов свою принцесу. Вона була схожа на справжню гидку жабу. Тільки плакати ще не відівчилась. Була мокра від сліз і тремтіла від холоду. Котик присів коло неї, готовий і сам розплакатися.

– Що ж нам робити, Мілено?

– Ква-ква! Не знаю. Пропаду я. Ой, пропаду.

– Не плач, принцесо. Треба шукати вихід.

– Та яка я принцеса? Я жаба. Ква-ква!

Та й знову заплакала.

– Добре, що ти хоч розмовляти можеш.

– Думаю, що це не надовго. Мені все дужче хочеться квакати. Тільки-от їсти всяку гидоту я ніяк не зможу. Пропаду я, котику.

– Негайно перестань плакати і давай думати. Я думаю, що треба піти до садівника Григорія. З усіх він найнадійніший і найрозумніший. Доведеться відкритися йому, що я розмовляю. Тут вже нічого не зробиш.