А Микита спав собі сном праведника, і не знав, і не відав, що відбувалося на його подвір’ї. вранці він збирався вибирати місце для нової хати.

– Поставлю велику хату, з рундучком, на дві половини, а тоді вже до мельниківни старостів зашлю. Думаю, її батько погодиться. А дівчина не проти. Я вже з нею говорив. Любить вона мене. Давно любить. І не за багатство моє, а ще тоді любила, коли я жив у бідності. Багатого нареченого батько її хотів, а вона, моя голубонька, готова була жити зі мною навіть у моїй бідній хаті.

Чи варто продовжувати нашу казку? Її кінець ви вже й самі добре знаєте. Поставив Микита нову хату, і хлів, і комору, і кошару, і все, що треба було, посватав мельниківну, і, як у всякій порядній казці, все закінчилося гучним весіллям. Тільки я на тому весіллі не гуляла, бо такі старі вже по весіллях не ходять, а сидять вдома і казки пишуть. А ви читайте, слухайте, і нехай вам таланить на все добре. Вам казочка, а мені, як любить казати Сашко Лірник, бубличків в’язочка.

 

Ліки для Марічки

Всі те знають, що найбільші дива стаються у Новорічну ніч і ніч перед Різдвом. Про те вже багато казок написано. Однак див більше, ніж казок. То чому ще одну казку про ще одне диво не написати? От візьму та й напишу. А ви прочитаєте. А хто ще читати не вміє, тому прочитає бабуся. Найчастіше так воно буває, що бабусі онучатам казки читають. Бо татко з матусею допізна на роботі. У бабусі теж роботи вистачає, але часу для онуків їй не шкода: і для бабусі радість, і для онуків втіха.

Соломійка ще читати не вміє. Казки читає бабуся. Інколи читає, інколи розповідає – дівчинці однак цікаво. А сьогодні Святий Вечір. Завтра Різдво. Родина вже повечеряла, з кутею, пампушками та узваром. А зараз Соломійці вже час спати. Бабуся вже й казку їй розказала, а дівчинці ніяк не хочеться, щоб бабуся від неї йшла.

– Мені страшно, – хитрує мала.

– Чого тобі страшно?

– Не знаю. Просто так, страшно.

– Он бачиш, на ялинці Ангелик. Дивися. Він – як живий. І очки у нього світяться. Бачиш? Він ніби посміхається. І на тебе дивиться.

– Ага, і справді. На мене дивиться.

– Це твій охоронець. Він тебе оберігає від всякого зла. Так що боятися тобі нема чого. Заплющуй очки і спи.

Бабуся пішла, а Соломійка незчулася, як заснула. Чи заснула, чи це їй лише здалося… Раптом дівчинка почула голос Ангелика, а потім і самого його побачила. Він сів у неї в головах і сказав:

– Вставай, Соломійко.

– Чого вставати? Навіщо? Зараз ніч. Я спати хочу. І бабуся мені не дозволяє вночі вставати.

– Я знаю. Але треба. Ми з тобою полетимо рятувати одну дівчинку. Бо інакше вона може померти.

– Ой! А як же ми її врятуємо?

– Дівчинка дуже хвора. Їй конче треба напитися свяченої води і з’їсти ложку куті. Ні лікарі, ні мама дівчинки того не знають.

– І бабуся не знає?

– І бабуся також не знає.

– Як же ж так? Бабусі ж все на світі знають.

– Виходить, що не все. Ну… Не будемо гаяти часу. Збирайся.

– Послухай, Ангелику, а як же ж я полечу? Я ж не вмію літати. У тебе є крила, а у мене ж нема.

– Тим не журися. Я маю запасні крила. Вони тобі підійдуть. Ти станеш маленькою-маленькою як я. От і полетимо.

Взяли пляшечку з свяченою водою, скляночку з кутею та й полетіли. Летіли над скрижанілою річкою, над засніженим лісом і полем. Над містом і селом. А головне – Соломійці зовсім не було страшно. Вона думала про те, аби вони встигли врятувати ту хвору дівчинку.

– Он її хата, – тихенько продзвенів Ангелик.

– А як ми увійдемо?

– Не хвилюйся. Зараз.

Ангелик вдарився об вікно – і воно відчинилося. Вони влетіли в кімнату, і Соломійка набула свого зросту. На ліжку лежала хвора дівчинка. Біля неї горів нічничок. Лице у дівчинки пашіло, чоло було зволожене.

– У неї гарячка, – тихо сказала Соломійка.

– Це Марічка. Скорше розбуди її і дай напитися свяченої води. Не загубила по дорозі?

– Ні, не загубила.

І до дівчинки.

– Марічко, Марічко, прокинься.

Дівчинка розплющила очі.

– Хто ти? – Спитала тихо. Її пересохлі губи ледве ворушилися. Пити…

– На, напийся.

Марічка припала до пляшечки з свяченою водою.

– Ой, аж легше стало. Хто ти?

– Я – Соломійка. Ми з Ангеликом прилетіли, щоб тебе порятувати. Ми тобі ліки принесли.

– Ліки… Я вже стільки тих ліків випила. І нічого не допомагає.

– Це не такі ліки.

– Не такі? А я кі?

– На, ще напийся.

– Ах, яка добра вода. Я, здається, такої ще не пила.

– А тепер спробуй ще ось… Куті.

– Ах, яка смачна. Це добрі ліки.

– А твоя мама куті не варила?

– Ні. Вона ще ніколи не варила куті. А це кутя називається?

–  Так. Кутя.

– А ти фея?

– Ні. Я дівчинка

– А крила? Чому в тебе крила? Чи може це мені в гарячці ввижається?

– Ні, не ввижається. Крила мені дав Ангелик. У нього запасні були. Дав, щоб до тебе  летіти.

– Ой, я теж би хотіла мати такого Ангелика. Ти не можеш мені його подарувати?

– Не можу. Бо це мій охоронець.

– Шкода. Я теж би хотіла мати такого охоронця. Може тоді я б і не захворіла.

І тут заговорив Ангелик. Тихо-тихо наче срібний дзвіночок задзвенів.

–  Я б зостався з тобою, дівчинко, але я не можу Соломійку лишити без охорони. Та й додому мушу її провести. Але ти не сумуй. Я пришлю до тебе іншого  Ангелика. Він завжди буде з тобою і буде тебе оберігати.

– Спасибі тобі, Ангелику. І тобі, Соломійко. Мені вже зовсім добре.

– Тепер ти спи. Сон – це теж ліки. А ми вже полетимо. Різдвяна ніч добігає до ранку.

Ангелик вдарився об вікно, вікно відчинилося, і вони з Соломійкою вилетіли у морозяну ніч.