У Софійки ще була зустріч з тутешнім королем. Чи король справді хотів подякувати маленькій іноземці, чи просто захотілося йому побачити ту дівчинку, що вміє викликати дощ. Так чи інакше, а зустріч пройшла урочисто, з дотриманням всіх правил етикету. На прощання король подарував Софійці свій золотий перстень, а принцеса свою діадему. Та найкращим подарунком для дівчинки був великий папуга какаду, котрий вмів розмовляти. Правда, розмовляв він англійською мовою, але Софійку запевняли, що він і українську мову запросто вивчить. Це йому не важко.

Софійка і її мама поверталися додому. Вони везли багато вражень і теплих спогадів.

– Цікава була подорож, – замріяно сказала Софійка. – Дуже цікава. Але додому так хочеться.

– Незабаром вже будемо вдома, – посміхнулася мама.

– І найперше я піду привітатися з Дощиком. Добре, що в мене є моя чарівна парасолька.

– Так вона ж не чарівна.

– Ну…Мабуть, все-таки трошки чарівна.

Так могла міркувати тільки маленька дівчинка Софійка. Їй так хотілося – то нехай так і буде. Казка в житті, а життя в казці.

 

 

Козацький скарб

Жив собі хлопець Микита,

У котрого була сіра свита.

Жив – не журився,

Долі не корився,

Пізно лягав,

Рано вставав –

І йому Бог щастя давав.

Хоча…яке там щастя!

Хата обдерта,

Вітром підперта,

Вітри хату не обминають,

Дощі крізь дах у гості залітають.

А роботящий же був той Микита – і не сказати. От приходить, приміром, чоловік та й у вікно гукає:

– Микито, там мені хлів треба перекрити.

– Добре. Завтра прийду.

А другий просить:

– Микито, пшеницю обмолотити треба.

– Добре. Прийду.

А про оплату й байдуже, не домовляється. За «що дасьте» робить. А люди і раді. Не спішать парубкові за його труд добре заплатити. Одні не мають чим, а другі… Та Бог з ними.

– І коли, сину, ти вже нашу хату хоч трохи підправиш? – питала мати.

– Та все ніколи, мамо.

– Та бійся Бога, сину. Вітри нашу хату шарпають, дощі заливають. Колись розвалиться – і будемо тоді ми жити просто неба.

– Не розвалиться. От обмолочу Пилипові пшеницю та й за нашу хату візьмуся.

– Пилип міг би й почекати.

– Не може він чекати. У нього діти.

– А Петро зі своїм хлівом?

– У Петра жінка хвора. Треба допомогти.

– Так він же тобі не заплатить.

– Не буде мати – той не заплатить.

– Ти завжди так. Всім треба, а собі – як Бог дасть. Від людей стидно. Руки маєш золоті, а живемо у такій розвалюсі.

– Все так не буде, мамо. Колись буде краще.

– Бо гірше вже нікуди. І чого ми, сину, з тобою так бідно живемо? І не ледачий ти у мене, і гаруєш кожнісінький день, а от не можемо звести кінці з кінцями.

– Не журіться, мамо. Ми живемо бідно, але гідно.

– Оженився б ти, сину, чи що. Я вже стара, мені поміч потрібна. Воно й те правда… Хто піде за такого шарпака? Але є і ж бідні дівчата. Висватав би собі рівню.

– Не журіться, мамо. Прийде час – оженюся. І не на рівні, а на мельниківні.

Мати зітхнула.

– То добре, що ти у мене такий балакун. Тільки ти того хоч при людях не кажи. А то скажуть, що у тебе бракує не тільки грошей, а й розуму.

– Нехай кажуть. У мене від їхніх розмов ні розуму не поменшає, ні грошей побільшає.

– Мельниківна! І прийде ж таке до голови! Найкраща дівчина на селі! А в її батька такі статки, що нам і не снилися.

– А я вам кажу, що мельникова Галя буде моєю дружиною.

Зітхала стара мати та й більше вже нічого не казала. А що казати? Та й навіщо?

Може так би жили й досі, якби не…

Приснився Микиті сон. Нібито прийшов до нього запорозький козак. Стоїть серед хати, пихкає люлькою та й каже:

– Бідно ти живеш, Микито. Вкрай бідно.

– Коли Бог багатство роздавав, то я на фірманку їздив. А коли бідність ділив, то я й поспів.

– То добре, що ти своєю бідністю не журишся. Тим ти мені до душі припав.

– Та я б може і журився, якби помогло. А як не поможе, то чого й журитися?

– А ще тим ти мені до душі припав, що такий роботящий вдався. Добрий би з тебе козарлюга був. Шкода, що Січі нема.

– І мені шкода. А то б я… Та що тепер жалкувати? Нема…

– А я козак Іван Непийвода. Так мене прозвали, коли на січ прийшов.

– А як же ж ти, козаче, до мене прибився?

– Та от… Інколи дозволяє нам Бог в цей світ приходити, рідних відвідати. А в мене ніякої родини не зосталося. То я до тебе прийшов. Дуже ти на мене схожий. Отаким і я колись був. Доки в козаки не пішов. Слухай, а ми часом не родичі?

– Либонь, що ні.

– Та це я так. Будемо з тобою побратимами.

– Не чув я такого, щоб мертвий з живим були побратимами.

– Дивак ти, парубче. Ти і справді віриш, що ми мертві? Покинь. Всі козаки живі-живісінькі. Мертві ті, що ворогів боялися та за чужі плечі ховалися. Ми помремо тоді, коли про нас перестануть кобзарі співати.

Чудний то був сон. Вранці розказав Микита матері, а вона й перехрестилася.

– А Бог же його знає, що цей сон означає, до чого він. Нехай з Богом спочиває раб Божий Іван. Душа його, видно, молитви просить. Треба буде до церкви дати та й молитися за упокій його душі.

Та наступної ночі той козак знову стояв посеред хати і пихкав своєю люлькою.

– Ти не бійся мене, парубче. Я не просто так не даю тобі спокою. Я допомогти тобі хочу у твоїй бідності. Ще коли я козакував, то лучилося мені скарб чималий зібрати. Дітей у мене не було, жінкою я не заводився. Бо для чого козаку жінку? Хіба для того, щоб плакала та голосила, коли в бою загине. Отож, був я сам. То закопав я той скарб якраз у тутешньому лісі під старим дубом. Дуба того вже давно нема. Чи зрубав хто, чи сам від давності звалився. Та я не був геть-таки дурний. На тому місці я камінь поклав. Величезний камінь. Одному хлопові не зрушити. Ім’я своє на тому камені викарбував: «Іван Непийвода». Отам і копати треба. Заповідаю той скарб тобі. А ти з того скарбу щось на церкву дай, щось вдовам і сиротам вділи, а решту сам спожиткуй на здоров’я та згадуй у молитвах своїх козака Івана. Думка у мене була козацьку церкву збудувати, та не встиг. Загинув під Берестечком. Ти чув, що там коїлося. Та ще от що… Коли відкинеш камінь, то перед тим, як копати, окропи те місце свяченою водою і свяченою сіллю посип. Бо знаєш, скарб лежить давно, то щоб часом яка нечисть на нього свій знак не поклала. А тоді вже копай. І нічого не бійся. Це тобі від щирого козацького серця за доброту твою і прихильність до людей.

Прокинувся Микита вранці та й потилицю чухає.

«Чи й справді йти той скарб шукати? Чи то лише сон?»

Порадився з матір’ю. А мати що? Знай своє:

– Дурний спить – дурне снить.

«Дурне чи не дурне, – думає хлопець, – а мабуть-таки треба іти той скарб шукати. Пройдуся по лісі. Сторона недалека. Не спроста ж мені той козак снився. Що б там мати не казала, а я вірю, що таки не з проста».

Зібрався та й пішов до лісу. За дубом вже й не дивився, бо знав, що його нема. Дивився за тим великим каменем, де ім’я того козака викарбуване. Ходив він, ходив, і могутні дуби йому зустрічалися, і камені великі траплялися, а того, що треба, не було. Махнув рукою Микита та й додому вже йти зібрався.

– Дурень я, дурень. Наснився сон, а я й повірив. Добре моя мати казала: «дурний спить – дурне й снить».

Зовсім було зібрався додому йти. Вже й не дивиться нікуди. Аж раптом – як штрикнуло щось. Коли дивиться – камінь! Та такий великий, що і справді одному хлопові його не зрушити. Видно, що давно лежить. Аж мохом поріс. Придивився – а там і літери якісь. Наче й не наші, а такі, як колись писали. Час над ними добряче-таки потрудився, та розібрати можна.

– «Іван Непийвода». Тут. Не надурив мене той козак. Це був не просто сон.

Та й став думати, як той камінь з місця зрушити. Самому – ніяк. Сил забракне. З матері слабка підмога. А покликати когось – страшно. Це ж таки скарб. Думав, думав – так нічого не придумав. Прийшов додому та й з матір’ю радиться. А Микитова мати жінка розумна була. Подумала, помислила та й каже:

– Візьми, сину, у сусідів воза з кіньми. Скажеш, що треба хмизу з лісу привезти. Ніхто й не здивується. І я з тобою до лісу поїду. Обмотаємо той камінь линвами та й коней підпряжемо. Я коней цвьохкатиму, а ти їм допомагати будеш. Отак той камінь зрушимо. Якщо там і справді є той скарб, то на возі його привеземо, зверху хмизом прикривши. Тільки я не дуже вірю, що той скарб і досі там лежить. Відкопав хто-небудь.

– Тоді б той козак, мамо, мені не снився.

– Може й так. Ну що ж, спробуємо.

Як надумали, так і зробили. Позичили воза з кіньми, обмотали той камінь линвами та й довго морочилися, доки його з місця зсунули. Виглядало так, що той камінь за віки в землю вріс, а може й коріння пустив. Та таки зсунули. А там… І справді скарб. Аж страшно стало старій матері, бо вона такого багатства зроду-віку не бачила. Бочка, два сундуки, мішки і казани.

– Е, мамо, ми за один раз всього не заберемо. Доведеться два рази їхати.

Золото так і горіло на сонці, коштовні камінці так і грали, так і переливалися.

– Закривай, сину, скорше, бо очі сліпить. Мені аж страшно. Наче ми крадемо у когось.

– Чого, мамо, страшно? Це скарб не від нечистої сили, а від козака-запорожця. Земля йому пухом і вічна пам’ять.

Привезли те багатство додому та й аж розгубилися.

– Куди ж його, Микито? Аж страшно. Я ніколи й шеляга за душею не мала, а тут…

– Ми от що зробимо. Частину закопаємо під старою грушкою, а частину у нас на городі.

– Знову у землю?

– А що робити? Небезпечно ж. Це, мамо, найнадійніше. А один сундук залишимо. З нього й будемо на всякі витрати брати.

– Керуй, сину, як знаєш. Бо моя голова для такого вже застара.

А коли впоралися, то мати сказала:

– Нарешті тепер ти нову хату поставиш і мельниківну засватаєш.

– З тим, мамо, ще почекаємо. Спершу треба приписи козака виконати.

– Найперше – на церкву.

– Пам’ятаю, мамо. Не забув, що побратим мій казав.

– Це ти мертвого козака побратимом своїм називаєш? Не знаю. Мабуть, так не годиться.

– А козак той сказав, що, доки кобзарі про їхню славу співають, то ті козаки живі.

– Може й так…

Ходив Микита по селі, як добрий святий Миколай. Ходив, роздивлявся, чого кому треба. У того хата зовсім валиться, у того діти обносилися, а у тієї вдови хліба ні шматка. Всім треба допомогти, всіх одягнути і нагодувати. А найбільше Микиту гризе те, що про козака Івана Непийводу не може він розказати. В таке ніхто не повірить. І виходить так, що Микита чужу доброту собі привласнює. І все-таки, роблячи якусь добру справу, Микита не забував казати:

– Моліться за упокій душі раба Божого Івана. А люди й не питали, хто такий був той Іван, та молилися за нього, бо, видно, добрий чоловік він був. Бог знає, з чиїх рук та доброта. Він розбереться.

І пішли балачки по селі.

– Ви чули? Микита розбагатів. Та так розбагатів, що всім бідним допомагає.

– Нехай би вже свою хату хоч трохи підправив. Бо вітер дихне – хата й розвалиться.

– Та вже тепер підправить. Або й нову поставить.

– То може нарешті мельниківна заміж вийде. Батько ніяк не може їй багатого жениха знайти. То може тепер вже знайде.

– Нехай ще трохи почекає – то й дочка старою дівкою стане.

– А я так думаю, що перед Микитиним багатством нехай мельник сховається.

– Ну, не будемо чужі гроші лічити. А Микита – добрий хлопець. Своя хата валиться, а він чужій біді допомагає.

– А з чого він же так розбагатів?

– Хто його знає. Хлопець він чесний, на чуже добро не злакомиться. Не злодій, не розбійник. Поталанило хлопцеві – от і все. Головне, що він не приховав те багатство для себе, а людям помагає.

– Кажуть, на церкву багато дав. Повністю церкву відновлюють.

– А ще кажуть, молитися круглий рік за упокій душі якогось Івана заказав.

– Може родич якийсь.

– Може й спадок від нього одержав.

– Може. Але не сховав для себе. Людям помагає – це головне.

– Бог йому того не забуде.

– І матері честь, що такого сина виховала.

– То таки правда. В такій бідності і таке путяще. То заслуга матері. Добре вчила.