Я вже не знаю, як здогадалися люди про Софійчину чарівну парасольку. Але вже якось здогадалися. А може дівчинка і сама комусь похвалилася. З дівчатками таке буває. та й з хлопчиками також. Та тепер до їхньої хати майже кожного дня хтось приходив зі своїм пороханням.

– Софійко, я знаю, ти дружиш з Дощем. То попроси його, щоб він не ішов, бо ж саме жнива, треба хліб зібрати.

– Добре. Попрошу, – казала Софійка і зовсім не зазнавалася.

А інша жінка просила:

– Софійко, ти якось зроби, щоб Дощ пішов. Така суш на городі, що просто біда.

І дівчинка робила так, як її просили. Але часом бувало так, що бажання людей не співпадали: хтось просив Дощу, а хтось в той самий час приходив просити гарної погоди. Отоді вже дівчинка губилася і не знала, що їй робити. В решті-решт Софійчиній мамі це набридло і вона делікатно, але настирливо стала випроваджувати відвідувачів.

– Хіба моя донька чаклунка, що ви приходите до неї по дощ чи по сонце?

– Може не чаклунка, але всі те знають, що Софійка вміє викликати дощ.

– Ідіть, ідіть собі. Моя донька нічого не вміє. Вона ще маленька, аби щось вміти.

Та Софійку однак перестрівали по дорозі і просили те, що кому було треба.

Чутка про незвичайний дар Софійки розходилася та й розходилася. Хтось в те вірив, хтось не дуже, але про дівчинку говорили всі. А якось… В таке важко повірити, до дівчинки приїхала делегація з-за кордону. Приїхали з перекладачем, як годиться, і просили Софійку і її маму полетіти до них в Африку.

– У нас там є така пустеля, що вже дощу не було цілий рік. Без дощу все гине, а ми не знаємо, що робити. Та якось ми почули… Вже не знаємо, чи можна в таке повірити, та спробувати можна.

– Їдьмо, мамо. Треба людей рятувати. І людей, і рослин, і живність всяку.

Ну як тут не поїхати? Поспіхом зібралися та й на літак.

 

Прилетіли в Африку. Приїхали в пустелю – а там… Спека та пісок. Сонце, здається, світ розплавити хоче.

– Господи, – здивувалася і жахнулася Софійка.

– Та я б день і ніч ходила з парасолькою, аби тільки оживити цей край.

І дощ пішов. Він ішов скрізь, де з’являлася дівчинка з парасолькою.

– Ку-ку! – привітався Дощик. – А я собі думаю: ну куди ти поділася? Як ти так далеко опинилася?

– Мене привезли сюди, аби я тебе покликала.

– Он як! То я з радістю.

Та й ну поливати гарячі піски і все, що тут росло та хотіло пити. Софійку возили по всій пустелі, і скрізь за нею дощик ішов. І пустеля оживала. Всі раділи. А найбільше раділи Софійка і її мама.

Довідалися Баба Яга Тринда і її приятель чаклун Базіка.

– Ти чула?

– Чула. І не тільки чула, а й бачила.

– Я не вірив. Аж доки сам не переконався.

– От було б добре…

– І я ж про те. От би було добре мати нам ту чарівну парасольку.

– Тоді б ми були володарями пустелі.

– А що? У кого дощ – той і володар.

– Тільки як ту парасольку дістати?

– Овва! Як дістати! Украсти.

– А ти зможеш?

– Не була б я Баба Яга, якби не змогла  вкрасти у дівчиська ту парасольку. Я її просто відібрала б, та біля неї весь час дорослі крутяться. Наче охороняють її. А вкрасти – це запросто.

– Гляди, Триндо, не попадися. Бо мені без тебе сутужно буде.

– Щоб я попалася? Та нізащо! Я обережна, як кішечка, хитра, як лисиця, а якби мене зловили, то, ти знаєш, я водою крізь пальці витечу.

Пробралася Баба Яга туди, де спала Софійка, крізь відчинене вікно. Обіч неї на стільчику лежала її парасолька. Вхопила Тринда ту парасольку та й утекла. А вранці прокинулася дівчинка, а парасольки нема.

– Мамо, а де моя парасолька?

– Не знаю. Може ти її вчора десь забула?

– Ні, не забула. Я просто не могла її десь забути.

– Чекай. Пригадую…Так. Ще вчора, коли ти лягала спати, вона ось тут на стільчику лежала.

– І я знаю, що лежала. А от…Нема.

І дівчинка заплакала.

– Як я тепер Дощ викликатиму?

– Хіба ж то проблема? Другу парасольку купимо.

– А може тут і парасольки не продаються. Бо навіщо парасольки, коли дощів нема?

– Може й так, доню. Однак не плач. Зараз я скажу кому слід – і вони щось неодмінно придумають. Десь же ті парасольки однак продаються. Не плач. Але ж хто її вкрав?

– Не знаю, мамо. І навіщо вона комусь? Стара дитяча парасолька. Хіба як сувенір…

– Може й так. Як сувенір.

– Мамо, але та парасолька була чарівна. Вона вміла викликати дощ. А я без неї нічого не вмію. Що ж тепер буде?

– А звідки ти знаєш, що це твоя парасолька чарівна? А може всі чари не в парасольці, а в тобі ? І дивились одна на одну.

 

А тим часом Тринда з Базікою вирішили спробувати чарівну парасольку. Гордо вийшла Тринда і пройшлася з парасолькою туди-сюди. Нема Дощу. Вона ще походила – даремна справа. Базіка сердито закричав. Затупав ногами.

– Безхвоста мавпа! Дай сюди! Ти ніколи нічого не можеш зробити до ладу.

Вирвав парасолю з рук Тринди тай сам став з нею ходити. А Дощу нема. Тоді він ще дужче закричав на Тринду.

– Ти, певно, не ту парасольку поцупила. Ніяка вона не чарівна.

– Там не було другої парасольки, – виправдовувалася Тринда.

– Не було! Треба було добре пошукати. Як би в тебе був здоровий глузд, то ти б зміркувала, що чарівна парасолька не лежала б отак на похваті. Її, певно, кудись сховали. А для такої дурепи, як ти, поклали звичайну просту парасолю. Бери, тішся.

– Хіба ж вони знали, що я за нею прийду?

– Може й знали. А могли таке припустити.

Тринда витирала сльози. Їй було образливо. Вона ж так старалася. Потім примирливо сказала:

– Давай не будемо сваритися. Краще поїдемо і подивимось, що буде робити та дівчинка без своєї парасолі.

– Дурна ти жирафа! У неї, напевно, є ще одна парасоля, чарівна, котру ти полінувалася пошукати. Але ходімо. Щось робити треба.

 

А тим часом Софійка, поплакавши, чекала, доки їй принесуть нову парасольку. Дівчинка, правда, не вірила, що нова парасолька зможе викликати дощ. Та все ж чекала.

– Не сумуй, доню. Ти ж зросила дощами більшу частину пустелі. Он як все зазеленіло, забуяло. А тепер, якщо не вийде, то ми поїдемо додому – от і все.

– Я розумію. Та хотілося допомогти людям. Вони так в мене вірили.

З парасолькою тут і справді була проблема. Та її все-таки дістали. І нарешті вже Софійка мала нову парасольку. Дівчинка була сумна. Вона вийшла у сонячну спеку, не вірячи, що їй вдасться викликати дощ. Вона розкрила свою парасольку і …

– Мамо! Дощ! Дощ іде!

І дівчинка щасливо засміялася.

– Ку-ку, Софійко, – привітався Дощ. – О, у тебе нова парасолька! А чому ти сумна? Не сумуй, а то я стану сумним осіннім дощем.

– Я вже не сумую, Дощику. Я думала, що ти вже до мене не прийдеш.

– Чому ти так думала?

– Бо у мене вкрали мою чарівну парасольку, і я думала…

– Ото смішна. Та парасолька зовсім не чарівна. То ти чарівна, Софійко. Всі чари в тобі. В твоїй усмішці, в твоїй доброті. Мені хочеться бути з тобою поряд. От і все.

– Як? А ти ж казав колись, що моя парасолька чарівна.

– Вибачай, дівчинко. Я так пожартував. Я хотів, щоб тобі цікавіше було, щоб ти в казку повірила.

І вони обоє радісно засміялися. Дощ пустився потужний, веселий, проливний, такий, якого всі чекали. А потім він трохи стишився і сказав:

– Знаєш, а я бачив твою стару парасольку.

– Та ну! А де ж ти її бачив? Ми з мамою ту парасольку цілий ранок шукали.

– У Баби Яги Тринди і в чаклуна Базіки. Вони ходили з цією парасолькою туди-сюди. Певно, також думали, що вона чарівна. Я ще здивувався, бо відразу впізнав твою парасольку. Я ще подумав : чи йти, чи ні?  А потім вирішив тебе почекати.

– То це вони вкрали мою парасольку?

– Виходить, що так. Вони, мабуть, думали, що та парасолька чарівна. Ха-ха-ха!

– Я й сама так думала. А що це за чаклун, що не може дощу начаклувати?

– Бо не чаклун він зовсім. Одне слово – Базіка! Дивися, дивися, он вони ідуть. Із твоєю парасолькою. Цікаво.

– Дівчинко, дівчинко, – обізвалася Тринда. – Чи це часом не твоя парасолька?

– Так, моя. Я впізнаю її. А звідки вона у вас взялася?

– Ми знайшли її, – брехав Базіка. – То чи не хотіла б ти часом помінятися парасольками? Ми тобі твою, оту , що знайшли, а ти нам свою, оту, що маєш зараз. Не можемо ж ми під дощем іти без парасольки.

– Звичайно, можна було б і помінятися. Але ж теперішня моя парасолька зовсім нова і дуже гарна.

– Але ж стара краща.

– Ну чим вона краща? Я любила її, але, коли вона зникла, то…

– Погодься, дівчинко, помінятися. Нам це конче потрібно.

– Коли так, то прошу.

І Софійка взяла свою стару парасольку, а злодіям віддала нову. Щасливі, вони пішли, сподіваючись, що нарешті тепер у них справжня чарівна парасолька.

– І навіщо ти це зробила, – аж розсердився дощ.

– У тебе ж справді була зовсім нова парасолька. І така гарна, імпортна. Привезла б її додому – всі милувалися б нею. І я також.

– Не сердься, Дощику. Знаєш, мені раптом жаль стало своєї старої парасольки. Я люблю її. Я дуже зраділа, що вона знайшлася. Я вже незабаром поїду додому, на Україну. Я не хотіла б її тут залишати.

– Поїдеш? А чого так?

– Пора. Я вже тут достатньо побула. Тебе покликала, багато цікавого побачила. А тепер мені пора. Так що зустрінемося, Дощику, на Україні.

– То щасливої тобі дороги.

– Дякую. А ти не забувай ці краї. Навідуйся сюди і без мене.

– Далеко. Я живу на Україні, у Львові.

– Однак навідуйся.

– Гаразд, буду.

Та й попрощалися.