– Страшно, дочко. Це такі сили, що з ними не кожен здатний боротися.

– Я Вам така вдячна, що й слів таких не доберу, як сказати.

– Та що казати? Для того я живу на їй землі, для того Бог мені віку добавив, щоб я людям помагав, щоб на сторожі був.

– А мій Андрій сьогодні нарешті книжку дістав.

– Та ну! «Орелію»?

– Так, «Орелію».

– І де ж він її взяв?

– Купив. Замовив – і йому привезли.

– То слід чекати, що тієї ночі знову принцеса прийде.

– Мабуть.

– Це краще, ніж прийшов би хтось інший. Але ти пильнуй. Кісочку з-під подушки забери, бо інакше Орелія до нього не доступиться. А я сьогодні теж ніч не спав.

– Чого так? Щось боліло?

– Ні, не боліло. Все думав, як твоїй біді зарадити. Так не може довго тривати. Треба щось робити. Такого у мене ще не траплялося – от і думав.

– І що?

– Придумав таки.

– І що ж Ви придумали, мій рятівниче?

– Порадився з зірками, погортав мудру книгу – є в мене така – і тепер знаю. Вихід є. Коли прийде принцеса, треба так зробити, щоб у тебе зосталася якась її річ. Ну, скажімо, стрічка, хустина чи хоча б квітка з її віночка. Тоді ми зможемо перевести її в наш час.

– І що тоді?

– Та нічого. Стане вона, як проста наша дівчина, і твій син зможе одружитися з нею, а я зароблю шишку з весільного короваю. Отак гарно і весело закінчиться та історія. Але обов’язково треба щось від принцеси.

– Хай Вам Бог пошле здоров’я, діду Михтоде.

– Не завадило б. Від здоров’я ще ніхто не відмовлявся.

Книжка лежала, як і попередня, на столику біля Андрієвого ліжка. Андрій ліг спати спокійний і умиротворений. Посміхався до місяця і, здається, чекав свого доброго сну. Чекала і Марія, сидячи на своєму стільчику в кутку синової кімнати. Чекала зі страхом,  бо такі нічні пригоди були непередбачувані.

«Хто ж прийде сьогодні? – Думала жінка. – Орелія – то не найбільше зло».

Знайомий шелест біля столика обірвав її думки. Ворухнулася книжка – і Орелія, як і попереднього разу, стала на місячній доріжці, постояла якусь мить, а потім кинулася до сонного парубка.

– Лебедику мій! Місяцю мій ясний! Як довго я тебе не бачила.

– Орелія!

І сон пронизала його легка усмішка.

– Я стужилася, спереживалася за тобою, та не змогла до тебе прийти, бо мій місточок спалили.

– Люба моя! Я так за тобою сумував. Місця собі не знаходив. Я думав, що більше не побачу тебе.

– Я ублагала батька, щоб він привів тебе до нас. Та він чомусь не зміг. Повернувся сердитий такий. На мене нагримав і на лицарів своїх. Я так і не зрозуміла, чому він не зміг тебе паревести. І як же добре, що я сама нарешті прийшла.

– Я хочу, щоб ми були разом, щоб ми ніколи не розлучалися.

– І  я також хочу. Та не знаю, як це зробити. Я забрала б тебе в наш час, та батько боїться мого заміжжя.

– Дивак твій батько.

– Знаю, що дивак. Та що я можу зарадити?

– Тоді що? Ти так і будеш приходити в мій сон?

– Так і буду.

– Так не може тривати вічно.

– Я однак буду твоєю дружиною. Без заміжжя.

– Так не буває.

– Знаю, що не буває. Ой, зоря вже сходить. Пора мені.

На плечах у принцеси була вишита золотом хустка. Вона майже зсунулася їй з плечей.  Невидима Марія нечутно підійшла до дівчини і легенько смикнула хустку. Хустка впала.

«От коли б вона тільки того не помітила, тоді ми всі були б врятовані».

І Орелія не помітила. Вона поспішала. Вранішня зоря розгоралася. А коли дівчина зникла, Марія вичекала ще трохи, а потім встала, підняла хустку і довго її роздивлялася.

«Яка дивовижна хустка! Вся вишита золотом. Аж міниться. Тепер таких не носять. Не носять, бо не мають».

Глянула на сонного сина, на вранішню зорю.

«Якось навіть незручно. Як вкрала я ту хустку. Але я її поверну, неодмінно поверну, як тільки та дівчина перейде в наш час. Так буде краще для нас усіх. А без тієї хустки того зробити ніяк не можна. Так казав дід Михтод. А він знає. Вибач мені, принцесо».

Починався новий день. Починалися нові клопоти. Щоденні і безконечні. Марії не терпілося скорше впоратися та й гайнути в те лісове царство квітів і трав до старого чарівника.

І от нарешті вона тут. Птаство зустріло її гучним співом, наче добру знайому.

«А може птахи вже мене впізнають?»

А ось і заєць неквапом пробіг перед нею, зовсім не лякаючись.

«Дивина та й годі, – думала жінка. – Я тут вже, як своя».

А ось і дід Михтод сидить під грушею і щось теше.

– Здорова була, молодице. Чи будеш відвідувати старого, як у тебе все добре буде?

– Буду, дідусю, якщо це Вам в радість.

– Ще б не в радість. Я ж тут живу, як самітник. А за вдачею я і поговорити люблю, і пожартувати. Прийде хтось у потребі, допоможеш – і на тому край. Забувають люди за старого. У них свої клопоти.

– А я не забуду, дідусю. Ніколи не забуду. Мені здається, що тут мене вже лісові мешканці впізнають: і птахи привітно щебечуть, і заєць не боїться – пройшов, як приручений.

– Аякже. Вони знають. А добру людину, що кривди їм не зробить, здалека відчувають.

– Мені здається, що я б і сама тут жила.

– А що ж? Тут славно. Тільки від людей далеко. Мені спершу тяжко було, а потім звик. Ну що, дочко? Принесла щось?

– Принесла.

Та й розгорнула принцесину хустку.

– О, коштовна річ… Розкіш.

– Мені аж ніяково. Наче вкрала.

– Без того ми не обійшлися б.

– Потім я їй поверну.

– А поки що залиш її у мене. Я над нею трохи почаклую. А ти ще цю ніч мусиш повартувати. Якщо все буде добре, то вранці у вашу хату прийде дівчина. Проста звичайна дівчина. Я не знаю, як вона себе назве, але то буде Орелія. Орелія в новому образі в нашому часі.

Ніч пройшла так, як звичайно. Марія вже до такого, здається, звикла. Хоча… Чи можна до такого звикнути? Прийшла Орелія, говорила Андрієві все ті ж пестливі слова, він їй відповідав, і це тривало, як завжди, до ранкової зорі.

А вранці, власне, коли вже розгорався день, до їхньої хати підійшла дівчина. Звичайна дівчина, скромно одягнена, зовсім звичайна, як багато інших. Тільки очі… Очі були, як у тієї принцеси, що була намальована на обкладинці книжки про Орелію.

– Доброго ранку, – чемно привіталася дівчина. – Я Валерія. Чи могла б я побачити Андрія?

– Так. Він вдома. Заходь.

А по якімсь часі з кімнати вийшов щасливий усміхнений Андрій, тримаючи за руку Валерію чи… Орелію.

– Мамо, тату! Це моя дівчина. Це та, на котрій я хотів би женитися.

Батьки ошелешено дивилися на сина і на його наречену, що раптом взялася нізвідки. Нарешті мати сказала, просто так, аби щось сказати:

– Але ж ти, сину, ту дівчину зовсім не знаєш, бачиш вперше.

– Ні, мамо, ні. Я її знаю вже давно. Але то довга історія. Зараз не про те. зараз треба думати про весілля.

– Що ж, діти, в добрий час, – сказала мати, а за нею і батько. Весілля по любові – то завжди добре. Готуйтеся, діду Михтоде, їсти шишки з весільного короваю. Ви того заслуговуєте.