«Вона в тій книжці живе чи через неї приходить зі свого часу?»

Взяла книжку в руки, погортала, потрусила.

«Нема нічого. Тільки малюнок на обкладинці. Гарний малюнок. Видно, справжній художник малював. А що коли?.. Правда, дід Михто казав нічого самій не робити…»

Але спокуса була надто велика. Марія взяла книжку, вийшла з нею на кухню, кинула її у плиту та й спалила.

– Все. Нема місточка. По чому ти тепер прийдеш, принцесо Ореліє?

І раптом їй стало страшно.

– Що я наробила! Мабуть, того робити не треба було. Що буде, коли Андрій похопиться? І чому я не послухалася старого?

Та встало вже сонце і треба було братися за якусь роботу. Найперше треба було готувати сніданок. Після безсонної ночі руки і ноги були важкі, та це були Маріїні повсякденні клопоти.

Вийшов заспаний Андрій. Нічого не сказав. Глянув на матір та й пішов умиватися.

«Ще не похопився, – подумала Марія. – Що ж буде, коли похопиться? Треба скорше до діда йти і все йому розказати. Щоб біди якої не було».

Скоренько впоралася та й побігла до діда Михтода. Боялася, що доведеться діда будити, а він вже з лісу йшов, несучи цілий оберемок запахущих трав.

– Здорові були, діду.

– І ти будь здорова та дужа. Бачу, тобі мої грушки засмакували, що так рано прибігла.

– Засмакували, дідусю. Таких грушок ні в кого нема.

– А щоб ти знала, що таки й  нема.

Сіли під грушкою. Дід виніс запахущого чаю і кусок паляниці.

– На, підкріпися. Бачу, що всю ніч не спала і не їла зранку. Так не можна, бо з сил спадеш. А сили тобі ще ой, як потрібні.

– Ой, не спала, дідусю. Так спати хочу, що мною вітер хитає. А не їла… Бо хіба ж до того?

Та й розказала все, що бачила тієї ночі. І за книжку призналася. Вислухав її дід Михтод уважно, а потім сказав:

– Так я і думав. А от що книжку спалила – то ти зробила зле. Казав же я тобі: нічого не роби, не порадившись зі мною. А тепер хлопець буде собі ламати голову та думати, що йому робити. І хто те зна, що він придумає. Та й Орелія просто так від нього не відступиться, якщо вже він запав їй в душу.

Марія заплакала.

– А того не треба. Що плакати? Ось іди до мене в садок. Там є сухе сіно. Лягай та й поспи годину-другу, щоб вдома уваги до себе не привертати: чого, мовляв, господиня спить серед дня. А тобі ж і наступну ніч пантрувати.

Не сперечалася. Пішла та й лягла. І як же ж їй добре спалося на тому сухому сіні. І які ж далекі і теплі сни їй снилися. Ні, дід Михтод певно-таки чарівник. Добрий чарівник.

Коли прокинулася, то побачила, що дід Михтод вибирав довгі і міцні стебельця трав і заплітав їх у довгу і тугу кісочку. Зав’язавши кінці кісочки, щоб вона не розпліталася, віддав її Марії.

– Візьми і поклади під подушку свого сина. Ми з тобою не знаємо, хто до нього прийде тієї ночі. Може, Орелія, а може… Ця трава нікому не дасть підступитися до нього. А тепер іди. Я тут за тебе молитися буду. І за твого сина також. Бо я не відьмак якийсь, а поставлений Богом на землі для допомоги людям, для захисту їх від усього лихого.

Прийшла Марія додому – аж тут син її зустрічає. Неприбраний, неголений, голова закудлана, очі горять, весь, як несамовитий.

– Мамо, де моя книжка?

– Яка книжка, сину?

– «Орелія». Та, що  в мене на столику лежала.

– Не знаю. Сам бачиш, я щойно прийшла.

– Де моя «Орелія»?

– Може, хто взяв почитати.

– Хто смів взяти мою «Орелію»?

– Заспокойся, сину. Це ж казка. Гарна книжка, я бачила, але ж казка. Ти вже дорослий. Що за біда, зо казку хтось взяв почитати?

– То не казка, мамо, то…

Та й подався з хати. Марія пополотніла.

«Куди ж він пішов? Де ж він буде шукати свою «Орелію»? Ой, дурна я, дурна!»

Андрій повернувся пізно ввечері. Понурий, такий, наче у нього сталося велике горе. Ні з ким не розмовляючи і не вечеряючи, ліг спати.

«Не знайшов книжки, – подумала Марія. – Хто ж то йому сьогодні присниться?»

Дочекалася, доки всі вляглися, заперезалася поясом і сіла на своє місце у синовій кімнаті. Тривога виповнювала її. Що ж буде? На дідову траву надіялася. Бо на себе що? Що вона може? І місяць світив якось не так, як завжди. Здавалося, він комусь по-змовницьки підморгував. Кому –  того Марія не знала. Не їй же. Ні, не їй…

Аж гульк – два лицарі в повному лицарському обладунку стали посеред кімнати, а за ними чоловік у короні і в королівських шатах. Звідки вони взялися? Не знати. Король заговорив, не дуже притишуючи голос.

– Чого ви стали, вірні мої лицарі? Будіть його, і нехай він іде з нами. Орелія його чекає.

– Не можемо, Ваша Величносте.

– Чому не можете? Ви найсміливіші і найвідважніші – і не можете?

– Щось нас не пускає. Щось зупиняє нас.

– Які дурниці! Ось я піду, якщо ви такі олухи.

Але ступив кілька кроків – і теж зупинився.

– Ось тут межа. Далі не можна.

– Що за маячня? Мені все можна. Я – король.

Але далі король не міг зробити й кроку.

– Ваша Величносте, ми в іншому часі, в іншому вимірі. У них тут свої закони, писані і неписані. Доведеться відмовитися від цієї затії.

– Ти? Мені? Таке кажеш? Та я тобі…

– Вдома, королю, вдома. Бо тут ми ні над чим не владні. Треба було брати з собою нашого чаклуна. Може б він щось розгадав. А ми що? Ми – лицарі. Якщо треба мечем чи списом – мит готові. А тут щось інше. То не лицарська справа.

Тут король заговорив гучніше, на повний голос.

– Юначе, прокидайся і ходімо з нами.

Та Андрій спав і навіть губаими не поворушив.

– Чи ти чуєш, юначе? На тебе чекає Орелія.

– Орелія, – прошепотів Андрій.

– Так, Орелія, принцеса, дочка моя. Вона сьогодні не змогла до тебе прийти. Її місточок спалили. Вставай та й підемо до Орелії.

– Орелія, – знову прошепотів хлопець. – Я тебе люблю.

Та й більш нічого.

– То вставай і ходімо. Що за мана? Спить. Вставай. Я наказую тобі.

Та Андрій спав. Ще трохи потоптавшись на місці, лицарі і король зникли, наче їх і не було.

«Мудрий дід Михтод, – з вдячністю подумала Марія. – Скільки він всього знає».

Тихенько вийшла, щоб і собі трохи відпочити. До ранку ще було трохи часу.

Не знати, що снилося Андрієві тієї ночі. Не казав нічого. Гайнув кудись з самого ранку. Марія поралася з обідом, а потім збиралася йти до діда Михтода. Тим часом з мандрів повернувся син. Був веселий, очі йому горіли.

– Знайшов, – гукнув ще з порога.

– Що знайшов?

– Книжку. Купив.

– «Орелію»?

– Так, «Орелію». Не було. То я замовив. І ось купив.

Марія стенула плечима і на те нічого не сказала. Зварила обід і чимдуж поспішила до свого рятівника діда Михтода.

Сидячи під грушкою, дід вже чекав її.

– Заспала ти , голубонько. Сон тобі дався.

– Ой, і не кажіть.

І розказала дідові про нічних гостей.

– Що було б, якби не ваша кісочка з трави? Не уявляю. Аж страшно подумати.

– А що було б? Повели б хлопця у свої незапам’ятні часи. І хто знає, чи повернувся б він додому, чи загубився б десь поміж віками.

– Аж страшно.