Ірчині сусіди ще трохи постояли, перемовляючись, подивувалися з навісної Артемихи та й розійшлися до свого порання.

Під клубом Кирило відвів Василя в бік і тихо сказав:

– Ти хоч знаєш, що твоя мати утяла?

– Ні, не знаю. А що вона утяла?

– Та прийшла до Ірки і таке їй закотила, що всі сусіди повилітали. Вже називала її, прозивала, як сама знала.

Василь зблід.

– А Ірка що?

– Та що Ірка? Плаче. Ти вже мені вибач, та я мусив твою матір за ворота вивести. Ні, ти не думай нічого такого. Я спокійно, без рук. Боже борони. І навіть, коли вона буде щось таке казати, не вір. Всі сусіди бачили,  що я її не скривдив. Просто вивів за ворота.

– Добре зробив. Дякую. Ну, я пішов.

– Куди ти? Ще ж рано.

– Пішов додому.

Та й рушив до дороги. Кирило догнав його та й притримав за плече.

– Слухай, Василю, ти там не дурій. Ну покричали баби трохи. Нічого страшного.

Порухом скинув з плеча Кирилову руку.

– Знаю.

Та й пішов, розгонисто, рішуче, наче нагально мав вирішити для себе щось конче важливе. Мав вирішити вже, негайно, сьогодні. Постаршав відразу, подорослішав либонь на цілий десяток років. Йому б до Ірки найперше, заспокоїти дівчину, приголубити, та було соромно перед Іркою, що стільки натерпілася ганьби через його матір. Василь закипав люттю. Ірка нікуди не втече, до Ірки можна й завтра. А зараз йому треба виплеснути свою лють, бо його просто-таки розірве.

І до пізньої ночі у Василевій хаті не стихала сварка, голосіння та прокльони. А кому стало легше? Та нікому, ні матері, ні синові. Кожен залишився при своїй думці.

А Ірка складалася. Не хотіла в хаті після себе залишати бедлам. Знала, що Василь обов’язково зайде. Мусить зайти. Хоч і мала жаль на хлопця. Не може бути, щоб він нічого не чув. Кирило мав би йому розказати. Чому ж не прийшов? Але ніжність в її серці була така велика, що Ірка ладна була йому все простити: і свої сльози, і ганьбу перед сусідами. Ірка знала, що не змінить свого рішення – поїде звідси. Але так хотілося ще його побачити. Хоч раз, на останок… Та нехай вже буде так, як є. Та й клопотів Ірка мала багато з тим складанням. Ніколи було побиватися.

Порізала курей та качок. Добре, що тепер все це можна було закрутити в слоїки.  Робота чимала, але ж треба. Речі вклала у дві валізи. Можна б і ще наскладати, та Ірка розуміла, що легкова машина не безрозмірна, в неї багато не покладеш. Добре й так, що Ганин чоловік за нею приїде. Що б там хто не казав, а Ганя до Ірки добра. І Степан також. Замела, змила підлогу, витерла порох. Навіщо – й сама не знала. Знала тільки те, що сюди вона більше не повернеться. Хіба може Степан восени приїде за кортоплею, якщо сусіди викопають, бо на Херсонщині картопля дорога: або вигорить, або так не вродить. Посушливий край. Просила сусідів, щоб викопали. Ірці жаль було своєї хати. Тут вона народилася, тут виросла, тут плакала і раділа. Жаль було сусідів, вишні під вікном, свого села. Застелила постіль капою. Тільки вишитих подушок і подушок з прошвами зверху не було. Вони були зв’язані у рядні і мали лягти в машині на заднє сидіння. Багато чого пороздавала сусідам – нехай користуються та її згадують. А вона вже на новому місці наново буде обживатися. Це буде нелегко, але тим Ірку не злякаєш. Їй і тут легко не було. Така її доля. На кухні залишила все, нічого звідси не брала. Банячки, чайник, посуд. Виглядало так, що Ірка ось-ось мала повернутися. Ні з ким не прощалася, щоб ніхто не бачив її сліз. Прощай, село моє рідне. От і все. Тепер вона вже поїде звідси. Назавжди.