Перед вечором Ірка саме поралася біля хати: щось підливала, щось підмітала, зачиняла хліви, ще збиралася принести з криниці відро води. Коли скрипнула хвіртка Ірка підняла голову – і побачила Василеву матір. Вона була така люта, що злість, здавалося, так і прискала з її очей, з її перекошеного рота, котрого вона ще й не встигла відкрити. Ірка аж злякалася. Не за себе злякалася, за дитину.

«Господи, захисти нас від недоброго ока і від лихого слова» – прошептала Ірка, як молитву, і вже покинула роботу, чекала, що скаже та недобра жінка. Хоча й добре знала, що та може сказати. А Артемиха, не привітавшись, налетіла на Ірку, викрешуючи з кулаків вогонь, а з очей полум’я. Відразу й закричала, наче не вона прийшла до Ірки, а Ірка прийшла до неї, зазіхаючи принаймні на її майно.

– Що, чародійнице, вдалося? Зчарувала мого сина, мою дитину?

– Тітко, нікого я не чарувала.

– Мовчи, повійнице. Всі знають, що ти з чортом злигалася, що ти вночі на помелі літаєш.

– Тітко, бійтеся Бога!

– Це ти маєш Бога боятися, а не я. Добре нагледіла, що за моїм сином не один коров’ячий хвіст. Посісти захотіла? Нажитися на моїй праці? Не вийде! Не вийде, відьомське твоє кодло. Я всі патли тобі повисмикую, а не допущу, щоб мій син взяв таку шльондру. А мій Василь – лопух! Ще й повірив, що то його дитина. Ага! Аякже! Його! Рогате, хвостате!

Ірка таки розплакалася. Але навіть Ірчині сльози не погамували розлючену жінку.

Вона сходила криком. Повиходили Ірчині сусіди, стояли, дослухалися і дивувалися: хто це так кричить на їхню сумирну сусідку, котра за всі роки «брешеш» нікому не сказала, котра просто не могла зробити кому-небудь якесь зло. За що так на неї кричить роз’яріла Артемиха?

– Люди добрі, – вдарилася об поли тітка Текля.

– То чого вона? Та ж Ірка така, що й мухи не зобидить.

– Тихо, тихо, – дослухалася цікава Марія. – Це, либонь, за сина вона її так.

– За Василя?

– Авжеж. Не за кого іншого.

– То чого лізти між молодіж? Як любляться, то нехай женяться, – от і все. Ще б я між них влазила.

– Е, якби ж то так.  Артемиха не хоче такої невістки.

– Овва! А якої ж вона хоче? Ірка і спокійна, і роботяща. А що не дуже чепуриста, то вже трудно. А може й краще, що вона така, що не до клубу спішить, а до роботи. Красу на тарілці не краяти.

– А Ірка! Гляньте на неї! Артемиха її бештає, а та стоїть, плаче. Та за патли ту стару та й вистав за ворота. І нехай там кричить, аж доки не лусне.

Артемиха побачила, що повиходили сусіди, та й ну ще дужче кричати.

– Повійниця! Курва! Всі знають, що твоя хата не зачиняється, що всі трактористи в тебе перебували. А ти хочеш все на мого Василя скинути? Не вийде!

Сусідський хлопець Кирило, що колись з Іркою до школи ходив, перескочив через лісу і вхопив Артемиху за обидві руки.

– Досить, тітко, вам тут кричати. Ідіть звідси. Ідіть собі додому.

– А-а! Ще один зальотник!

Ошаліло глянула на хлопця.

– Я не зальотник. Ідіть собі звідси і не зчиняйте веремію.

– А ти мені не указ.

– Указ чи не указ, а я зараз вам як вчешу, то й ногами накриєтеся. І ніякий суд мене не візьме. Ще й Ірці чималу суму заплатите за моральні збитки.

Артемиха такого не чекала, на таке й не сподівалася, але її, коли вона вже розійшлася, не так легко було зупинити.

– Гвалт! – зарепетувала вона щосили. – Б’ють! Вбивають!

– І чого ви кричите? Хто вас б’є?

– Ти, бандите, ти. Ось почекай, я посаджу тебе за грати.

– Не кричіть. Он люди дивляться і бачать, що ніхто вас не б’є. Кому ви потрібні? Ідіть звідси. Ідіть додому, а вже там кричіть, хоч лопніть. А то я ще й дільничного покличу, що ви спокій порушуєте.

– А твій дільничний такий самий бандит, як і ти.

– От-от! Всі чули? Ще й ображаєте. Це вам зарахується.

Кирило майже з посмішкою вивів Артемиху за ворота, а там розвернув та й відпустив.

Вона озирнулася, побачила, що Ірчині сусіди сміються собі з неї, пішла додому, склинаючи та батькуючи так, що й чоловіки позаздрили б, таке почувши, бо мало хто з них так вмів.

Ірка, червона і схарапуджена, пішла до хати плакати та й взялася дзвонити Гані на Херсонщину. Розказала їй, хлипаючи, про свою біду. Добре, що хоч Ганя була на білому світі, бо без неї Ірка була б зовсім одна: ні поради, ні розради.

– Не плач, Ірусю. Не плач, сестричко. Хіба ж це біда? Добре, що матимеш тепер дитинку.  Радіти треба, а не плакати, щоб воно знало, що його люблять і чекають.

Звичайно, краще, якби ви були з тим Василем удвох. Тим паче, як ти кажеш, він і сам не проти. Але та дурнувата баба однак не дасть вам жити. Якщо він захоче, то й тут тебе знайде. Все. Вирішено. Складайся. Чоловік завтра ж виїжджає машиною за тобою. Післязавтра вже буде в тебе. Переночує, відпочине з дороги, а зраненька й виїдете. Дорога важка і далека. Але нічого, тут відпочинеш. Тут я вже тобі пропасти не дам. Тільки не плач. Складайся. Бери тільки найнеобхідніше. Решту купимо тут. Та й у мене дещо знайдеться.

– Дякую, Ганю.

– Та чого там! Повіриш, я навіть рада, що будемо тепер удвох.