– А чого це не в нашому селі? Таку корову  мені і в своєму селі не стидно продати: і дійна, і спокійна. Мою корову і дитина може видоїти.

– В нашому селі її однак ніхто не купить.

– Чого це не купить?

– Бо з ваших рук. Хіба ж ви не знаєте?

Тут Артемиху знову занесло на крик.

– Дякую, сину. Дочекалася! А щоб ти не дочекав куті їсти! А щоб…

– Не треба, мамо, так тяжко клясти. Бо якби й справді я не дочекав куті їсти, то ви б тоді плакали за мною. Хіба ж не так?

– Ой, краще б я вже тебе раз відплакала, ніж маю плакати за тобою кожен день.

– Я, мамо, ніяк не розберу: чи ви така недобра, чи, може, хвора. Може вам і справді треба полікуватися?

– Матір? Хочеш у божевільню?

– Ну чому в божевільню? Нерви трохи підлікувати, поприймати щось, може уколи якісь.

– Дякую, сину. Лікуй вже свою фойду, щоб по ночах на помелі не літала.

– Ну от що, мамо, – не витримав Василь, – якщо ви прийшли, щоб нормально зі мною поговорити, то говоріть, а коли прийшли сваритися, то йдіть собі з Богом додому. Я справді нині дуже наробився.

Артемиха раптом витерла сльози, наче аж заспокоїлася, її лице розпогодилося. Вона пересіла так, щоб бути навпроти сина.

– Я й справді прийшла, щоб з тобою поговорити, – сказала Артемиха притишено і миролюбно, аж Василь звів на неї очі.

– Знаєш… – перевела дух. – Я знайшла для тебе дівчину. Дівка – як золото. Я вже говорила з її батьками. Вони згодні. На весілля обіцяли кабана заколоти – так казали. А ми бика заріжемо. Ти ж не якийсь шарпак. Будете жити окремо. Я на господарку корову дам.

– Господи! Мамо! Нащо ж ви ганьбитеся перед людьми? Нащо ви, мамо, мене не спитавши, вже й з батьками розмову заводите?

– Бо тільки дурень може відказатися від такої дівки.

– Я навіть не питаю, хто вона. І знати не хочу.

– Ні, ти тільки послухай. Сват казав, що і машину купить, якщо зять здасть на права. А що тобі на права здавати, коли ти на тракторі їздиш?

– Вже відразу й сват? Мамо!

– А знаєш, чия дівка?

– Сказав же вам: не знаю і знати не хочу.

– Ні, ти послухай. Це Грицаєва Настя. Що, може, скажеш, не гарна?  Чи не господарська?

– Нехай собі буде, яка хоче. Хоч і королівна. Вона мене не цікавить. У мене є дівчина. І те, що ви її не хочете, мене, мамо, щоб ви знали, не обходить.

– Де ж вона? Де ж ота твоя фойда? Вона ж поїхала під штири вітри.

– То нічого, мамо, що поїхала. Скоро і я до неї поїду та й будемо вже разом.

Артемиха вдарилася  об поли руками.

– Ти? Поїдеш? А мати? Саму покинеш людям на посміховисько?

– Чому на посміховисько? Другі діти на заробітки їздять, а матері лишаються самі. І нічого, живуть.

– Так то ж на заробітки! Тут матері знають, за що терплять. Послухай, сину, схаменися. Я вже з людьми й про весілля домовилася. Як я тепер їм в очі подивлюся?

– Про мене, мамо, хоч самі заміж виходьте, а я женитися  на тій Насті не збираюся. А як надумаю женитися, то маю на кому. Мені дівку шукати не треба.

Артемиха вдарила кулаком об кулак.

– Я проклину тебе. Я більше не буду знати, що в мене є син.

– Про мене. Як хочете. Але післязавтра, мамо, готуйте добрий обід. Ми з хлопцями прийдемо копати картоплю.

 

Вже випав сніг, коли Василь облишив нарешті роботу, котру всю ніколи не переробиш, та й поїхав до своєї Ірки на Херсонщину. Там вже на нього чекала не тільки Ірка, але й маленький син Максимко. Треба було поспішати, бо із-за Василя відкладалися хрестини, а це нікуди не годилося, щоб хлопчик так довго був нехрещений. От приїде Василь – і вони з Іркою відразу розпишуться, потім візьмуть шлюб і охрестять дитину. Хоч трохи пізно, та все ж нехай і в них буде, як у людей. І вже так чомусь повільно той поїзд їхав, така довга стелилася дорога, що здавалося, ніби вона ніколи не закінчиться. Але це лише так здавалося. От вже й Херсон. Тепер ще треба на автобус, а там вже його Ірка, Іринка, Іруся. І син… Такий маленький і беззахисний, котрий так потребував батьківських рук і батьківської любові.